Частина 2
Олена мовчала. Вона безцільно водила пальцем по краю сірої лікарняної ковдри, не знаючи, що відповісти цьому сивому чоловікові. Це був перший лікар за весь її довгий, виснажливий період поневірянь, який говорив із нею нормально — не як із проблемою без документів, а як із людиною. Але довіряти чужим вона давно розучилася. Світ здавався їй місцем, де будь-яка допомога має свою приховану, непомірну ціну.
Ігор Павлович відвів погляд і підійшов до вікна.
«Неможливо, — подумки осмикнув він себе, дивлячись на темне скло, у якому відбивалася лікарняна палата. — Такі збіги бувають тільки в дешевих серіалах. Треба просто зробити свою роботу й піти».
Але перед очима, замість вечірнього лікарняного подвір’я, раптом виринув образ із минулого, який він старанно намагався забути понад двадцять років.
У свої п’ятдесят з гаком Ігор Павлович був глибоко самотньою людиною. Він мав повагу, посаду, непогану зарплату, але щовечора повертався в порожню квартиру, де його ніхто не чекав. Його єдиний шлюб розпався так давно, що іноді здавалося, ніби це сталося в іншому житті. Але зрада колишньої дружини, Надії, залишила по собі порожнечу, яку він так і не зміг ніким заповнити.
Надія завжди була інакшою. Навіть тоді, наприкінці дев’яностих, коли вони разом вчилися в медичному училищі в Тульчині, вона здавалася людиною, яка просто чекає свого рейсу на вокзалі. Вона ненавиділа тісні вулички, старі автобуси, що пахли бензином, і перспективу працювати в сільській амбулаторії. Вона марила великим містом.
— Які ще переїзди? На які гроші? — різко обривала її матір під час чергової сварки на тісній кухні. Вона гримала каструлею по плиті, не бажаючи слухати доньку. — Спустися на землю. Закінчи училище, отримай диплом медсестри, а тоді вже про свій Київ вигадуй.
Надія зціплювала зуби і мовчки йшла до своєї кімнати. Сперечатися не було сенсу. Без грошей на квиток та оренду житла в столиці вона залишалася заручницею свого провінційного містечка.
Ігор звернув на неї увагу ще на першому курсі. На відміну від неї, він чітко знав, чого хоче, і щойно отримав диплом, одразу повіз документи до Вінницького медичного університету. Вінниця не була Києвом, але для Ігоря це був перший крок до серйозної хірургії. Вступивши з першого разу, він почав залицятися до Надії: приносив їй скромні квіти, кликав на прогулянки в парк.
— Ти тільки подивись, який хлопець біля тебе крутиться, — нашіптувала Надії матір, визираючи з вікна на вулицю, де Ігор чекав її доньку. — Молодий, непитущий, до університету вступив. Упустиш такого — потім усе життя лікті кусатимеш.
Надія лише ледь помітно кривила губи. Які перспективи могли бути в провінційного студента-медика? Але Ігор дивився на неї з таким абсолютним обожнюванням, що вона погодилася на ці стосунки. Зрештою, це був її шанс поїхати з-під маминого контролю. Батьки Ігоря мали простору трикімнатну квартиру в центрі Вінниці — цілком прийнятний старт.
Коли вони одружилися, свекор зі свекрухою прийняли Надію тепло. Вони швидко виділили молодим найбільшу кімнату і почали обережно планувати купівлю дитячого візочка. Але минав рік, потім другий, третій, а дитячий сміх у квартирі так і не лунав.
— Щось ви затягнули, діти, — якось увечері за чаєм обережно почала свекруха, дивлячись на Надію. — Може, варто до лікарів сходити? Час же йде.
Ігор теж не розумів, у чому річ. Він був здоровим, працював на двох роботах, щоб забезпечити сім’ю, і щиро мріяв про сина або доньку. Йому й на думку не спадало шукати причину в чомусь іншому.
Аж поки одного вечора, шукаючи свій паспорт у комоді серед зимових речей, він не намацав на дні шухляди блістер. Це була захована під светрами розпочата пачка протизаплідних таблеток.
Ігор кілька хвилин просто стояв перед відчиненою шухлядою, дивлячись на сріблясту фольгу.
— То ти… просто не хочеш дітей? — запитав він того ж вечора, коли Надія повернулася зі зміни. Він поклав блістер на кухонний стіл. Його голос був тихим, але в ньому вже не було тієї звичної м’якості.
Надія подивилася на таблетки. Вона не стала виправдовуватися чи плакати. Їй набридло грати роль щасливої невістки. За ці роки вона встигла відкласти непогану суму зі своєї зарплати медсестри — гроші, про які Ігор нічого не знав.
— Я хочу розлучення, — спокійно сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — І я їду звідси.
Для Ігоря ці слова стали межею, за якою його колишнє життя просто обвалилося. Він відпустив її, не влаштовуючи скандалів. Якби ж він тільки знав, чим обернеться її жага до столичного життя.
У Києві Надія влаштувалася швидко. Вона знайшла місце в дорогій приватній клініці, змінила зачіску, оновила гардероб і вже за кілька місяців познайомилася з Олександром — заможним бізнесменом. Їхня зустріч біля станції метро «Либідська» не була випадковою — Надія вміла опинятися в потрібний час у потрібному місці.
Олександр був старшим, мав за плечима невдалий шлюб, у якому не було дітей, і відчайдушно хотів спадкоємця. Коли Надія невдовзі повідомила, що вагітна, він був на сьомому небі від щастя. Він одразу освідчився їй, купив обручку й перевіз до своєї розкішної квартири.
Надія приймала подарунки з ідеальною усмішкою. Вона не збиралася розповідати своєму новому впливовому чоловікові одну дрібну, але критичну деталь. Глибоко в душі вона чудово розуміла, що біологічно Олександр не має до цієї дитини жодного стосунку. Її попередня гра з таблетками у Вінниці дала збій якраз перед тим, як вона вирішила піти від Ігоря.
Але це не мало жодного значення. Вона нарешті отримала те життя, про яке завжди мріяла.
— Могла б хоч раз на рік рідній матері зателефонувати! — кричала в слухавку її матір кілька місяців потому, випадково дізнавшись від знайомих, що донька влаштувалася в столиці. — Розказала б хоч щось!
Надія мовчки натиснула кнопку скидання виклику. Вона не сказала матері ні про новий шлюб, ні про вагітність. Вона назавжди відрізала своє минуле, не підозрюючи, яку пастку сама собі готує.