Частина 6
Олена повільно відвела телефон від вуха, але не скинула виклик. У кімнаті було чути лише тихе цокання настінного годинника.
Про що їм було говорити? Після того зимового вечора, коли перед нею зачинилися двері чужої квартири, вона тисячі разів уявляла цю розмову. Але зараз, стоячи у світлій, теплій вітальні свого батька, вона відчувала лише порожнечу.
Ввечері, коли Назар заснув, вона розказала про дзвінок Ігорю Павловичу. Він сидів за кухонним столом, методично протираючи скельця окулярів.
— Він хоче бачити дитину. І просить приїхати в обласну лікарню, — тихо сказала Олена, обхопивши чашку обома руками, щоб зігріти пальці. — Каже, його матір у важкому стані.
Ігор Павлович надів окуляри і уважно подивився на доньку. Він не став обурюватися чи диктувати їй, як діяти.
— Тільки тобі вирішувати, Оленко, — спокійно відповів він. — У таких справах не буває правильних чи неправильних порад від сторонніх. Якщо відчуваєш, що тобі треба закрити цю історію для самої себе — поїдь і вислухай. Але пам’ятай, що ти більше не та наївна дівчинка з вулиці. За тобою тепер стоїть сім’я.
Наступного дня Олена залишила Назара з дідусем і викликала таксі до Черкаської обласної лікарні.
Артем чекав її біля входу в хірургічний корпус. Він помітно схуд, під очима залягли темні кола. На ньому була м’ята куртка, а руки він нервово ховав у кишені джинсів. Коли він побачив Олену — спокійну, у новому чистому пальті, з рівним поглядом — він на мить розгубився, ніби очікував побачити ту саму загнану сироту.
Він довго і плутано перепрошував, поки вони йшли довгими лікарняними коридорами. Говорив про те, що не спав ночами, що хвороба матері багато чого змінила в його голові. Олена мовчки йшла поруч, слухаючи скрип своїх черевиків по лінолеуму. Усі його слова здавалися їй порожнім, фальшивим шумом на фоні лікарняної метушні.
У палаті пахло ліками і кварцом. Ганна Іванівна лежала на високому функціональному ліжку. Жінка, яка колись впевнено і жорстко розпоряджалася чужим життям, тепер виглядала крихітною під білою лікарняною ковдрою. З-під рукава її сорочки тягнулася тонка трубка крапельниці.
Олена зупинилася біля дверей. Вона не підійшла ближче і не сіла на запропонований стілець.
— Я так завинила перед тобою, дитино, — хрипко, ледь чутно прошепотіла Ганна Іванівна. Її дихання було уривчастим. — Якби ж можна було все повернути… Пробач мені, якщо зможеш.
Олена дивилася на те, як повільно, крапля за краплею, стікає прозорий розчин у пластиковому резервуарі крапельниці. Вона не відчувала злості. Але й пробачення в ній не було.
— Ви зробили те, що вважали за потрібне, — рівним голосом відповіла Олена. — Я вас почула. Одужуйте.
Вона кивнула і вийшла з палати. Артем швидко рушив за нею і наздогнав уже біля ліфтів.
— Олено, почекай! — він різко перегородив їй дорогу, простягаючи руку, але вона інстинктивно зробила крок назад, не давши до себе торкнутися.
— Я розумію, що ти не хочеш мене знати, — Артем важко дихав, його голос зривався. — Я повний дурень. Але дай мені шанс усе виправити. Я хочу бути батьком для Назара. Це ж мій син.
Олена подивилася на електронне табло над ліфтом, де повільно змінювалися червоні цифри поверхів. Потім перевела погляд на Артема.
— Ти згадав про нас тільки тоді, коли тобі самому стало страшно, — її голос був напрочуд тихим, але в ньому була сталева твердість. — Де ти був у січні, коли ми з тіткою Любою палили старі картонні коробки, щоб не замерзнути в халупі?
Артем опустив очі. Його щоки пішли червоними плямами.
— Я не знав, де тебе шукати… — жалюгідно пробурмотів він.
— Ти навіть не намагався, — обірвала його Олена. — Де ти був, коли мене гнали з жіночої консультації, бо я не мала прописки? Або коли швидка забирала мене з асфальту біля ринку? Ти питаєш про сина? Твій син народився завдяки чужим людям.
Двері ліфта з тихим дзвоном відчинилися.
— Ти не маєш до нього жодного стосунку, Артеме, — Олена зробила крок у кабіну. — У нього є дідусь. І в нього є дім. А твій шанс залишився там, на сходах вашого під’їзду, куди ви викинули мої речі.
Вона натиснула кнопку першого поверху. Артем залишився стояти в коридорі, не сказавши більше ні слова. Двері повільно зачинилися, відрізаючи його від її життя назавжди.
Коли Олена повернулася додому, у квартирі пахло випічкою. Ігор Павлович порався на кухні, однією рукою притримуючи пляшечку з сумішшю, яку підігрівав у чашці з теплою водою, а Назар тихо гулив у своєму шезлонгу на столі.
Вона скинула пальто в коридорі, вимила руки і зайшла на кухню.
— Ну як усе минуло? — запитав батько, не відриваючись від перевірки температури суміші на зап’ясті.
— Нормально, — Олена підійшла ближче і легко торкнулася теплої щоки сина. — Вони хотіли бачити малого.
Ігор Павлович завмер із пляшечкою в руках і уважно подивився на неї поверх окулярів.
— І що ти їм сказала?
— Сказала, що в нас свої плани на вечір. Треба купити нові повзунки, бо з цих він уже виріс, — Олена ледь помітно всміхнулася, і ця усмішка була абсолютно щирою. — Зробиш мені чаю?
Ігор Павлович кивнув. Він поставив пляшечку на стіл, увімкнув чайник і дістав з полиці дві улюблені керамічні чашки. За вікном темніло, запалювалися перші міські ліхтарі, але тут, на цій кухні, було тепло і надійно. Вони пили чай у тиші, яка більше не лякала, а лише підтверджувала: тепер вони вдома.