Частина 5
Ігор Павлович зняв окуляри і важко потер перенісся. У палаті стояла густа тиша, яку порушувало лише рівне дихання немовляти.
Лікар із багаторічним стажем, він бачив багато людського болю, але ця буденна, методична жорстокість просто не вкладалася в голові. Вагітну дівчину викинули на холодний бетон, викреслили з системи, і ніхто — ні сусіди, ні медики в реєстратурі, ні соціальні служби — не звернув на це уваги.
— Ось що ми зробимо, — його голос знову набув тієї рівної, впевненої інтонації, з якою він зазвичай віддавав розпорядження в операційній. Він надів окуляри і подивився на Олену. — Після виписки ти не повернешся в ту халупу. Ти поїдеш до мене. У мене велика квартира в центрі, я живу сам. Місця вистачить.
Олена злякано відсахнулася, щільніше притискаючи до себе дитину. Її очі розширилися від тривоги.
— Та як же… — вона затнулася, шукаючи правильні слова. — Я вам дуже вдячна, ви мене врятували, але як я поїду до чужого чоловіка? З немовлям? Це ж неправильно. Мені від вас нічого не треба, я якось сама…
Ігор Павлович зрозумів, що чекати більше не можна. Вона була загнана в кут і нізащо не довірилася б незнайомцеві, хай навіть він був лікарем. Він підсунув стілець ще ближче.
— Оленко, послухай мене дуже уважно, — спокійно сказав він. — Я не чужий чоловік.
Вона завмерла. Ігор Павлович почав говорити. Він не робив гучних заяв, не підвищував голосу, а просто, як лікар, що збирає анамнез, викладав факти. Він розповів про Тульчин, про медичне училище, про молоду дівчину Надію, яка ненавиділа провінцію. Розповів про їхнє коротке вінницьке життя, про знайдені в комоді таблетки і про її раптову вимогу розлучення просто перед від’їздом до Києва.
— Вона пішла від мене вже вагітною, — тихо завершив він. — Але приховала це, щоб у столиці почати все з чистого аркуша. Твій київський вітчим мав рацію в одному: ти не була його дитиною. Але він не знав, чиєю саме ти була.
Олена сиділа бліда як крейда. Її губи ледь помітно тремтіли.
— Цього не може бути, — прошепотіла вона, хитаючи головою. — Такі збіги бувають тільки в кіно. Ви просто… ви просто жалієте мене.
— У медицині немає місця сентиментам, є лише факти, — відповів Ігор Павлович. Він обережно торкнувся її плеча. — Завтра я викличу сюди спеціалістів із приватної лабораторії. Вони візьмуть мазки зі слизової оболонки щоки в тебе і в мене. Це швидка процедура. А поки ми чекатимемо результатів, ти житимеш у моїй квартирі. І це не обговорюється.
Наступні кілька днів стали для Олени суцільним випробуванням новим життям. Ігор Павлович справді забрав її з лікарні до своєї просторої, ідеально чистої квартири. Спочатку вона боялася навіть зайвий раз вийти з виділеної їй кімнати. Їй було ніяково брати їжу з холодильника, ніяково просити про допомогу.
Але Ігор Павлович не тиснув. Він просто купував підгузки — довго вивчаючи розміри і консультуючись із фармацевтами, — приносив свіжі фрукти й тихо залишав їх на кухонному столі. Він поводився не як гіперопікаючий рятівник, а як людина, яка дає простір для адаптації.
Результат ДНК-тесту надійшов на електронну пошту Ігоря Павловича у вівторок ввечері.
Він сидів на кухні, дивлячись у свій смартфон. У прикріпленому PDF-файлі чорним по білому значилося: ймовірність батьківства — 99,9%.
Ніяких гучних сцен чи кіношних сліз не було. Ігор Павлович просто вимкнув екран, повільно зняв окуляри і прикрив очі рукою. У цю мить він відчув, як величезна, важка брила самотності, яку він носив у собі останні двадцять років, просто розчинилася. У нього була сім’я. Рідна донька і онук спали зараз у сусідній кімнаті.
Ця тиха, затишна реальність тривала майже місяць. Олена поступово відтанула. Вона почала усміхатися, навчилася пити вечірній трав’яний чай разом із батьком і перестала здригатися від кожного різкого звуку.
Але минуле не вміє зникати безслідно.
Одного весняного дня, коли Олена саме годувала маленького Назара у світлій вітальні, її телефон, який Ігор Павлович нещодавно відновив разом із сім-картою, несподівано завібрував. На екрані висвітився незнайомий номер.
Вона натиснула кнопку прийому.
— Олено? — пролунав у слухавці пригнічений, трохи хрипкий чоловічий голос. Це був Артем.
Дівчина завмерла. Рука, якою вона тримала телефон, мимоволі стиснулася.
— Чого тобі треба? — її голос прозвучав максимально рівно і холодно. Вона вже шкодувала, що взагалі відповіла на дзвінок.
— Я… я дізнався через спільних знайомих з Умані, що ти в Черкасах. Що ти народила, — він зробив важку паузу. — Мені треба з тобою зустрітися. Нам треба серйозно поговорити.