Частина 4
Вадим з’явився на ділянці лише в середині листопада. Листя з яблунь давно облетіло, перетворившись на чорну слизьку масу, а земля вкрилася першим колючим інеєм. Чорний позашляховик повільно заїхав у двір, ламаючи тонкий лід на калюжах.
Чоловік вийшов із машини, не глушачи двигун. Він рвучко відчинив багажник і витягнув звідти тканинний котячий будиночок — той самий, що раніше стояв за дизайнерським диваном у київській квартирі, та порожній пластиковий лоток. Вадим заніс ці речі до дерев’яної альтанки і поставив просто на промерзлу дощату підлогу. Потім дістав із кишені пальта великий пакет найдешевшого сухого корму. Він не став шукати миску. Просто розірвав упаковку навпіл і недбало висипав частину прямо на дошки поруч із будиночком. Коричневі гранули з гуркотом розлетілися по кутках.
— Марина в реанімації, — глухо промовив Вадим, дивлячись кудись повз альтанку, на голий ліс. Він говорив це швидше для самого себе, фіксуючи факт. Його голос був втомленим і порожнім. Він навіть не спробував зазирнути під дальню лаву, де від страху стиснулася кішка. — У мене зараз немає на це часу.
Чоловік розвернувся і швидко пішов до цегляного будинку. Він пробув усередині не більше п’ятнадцяти хвилин: спустив воду з труб перед зимовими морозами, виніс кілька заклеєних скотчем картонних коробок і мовчки закинув їх у багажник. Цього разу Вадим ретельно замкнув високу металеву хвіртку на масивний навісний замок. Він перевірив його надійність, сів за кермо і поїхав геть, жодного разу не подивившись у дзеркало заднього виду.
Коли гуркіт мотора остаточно розчинився в холодному осінньому повітрі, Мія обережно вийшла зі свого укриття. Вона підійшла до розсипаного по підлозі корму і довго його нюхала. У цей час на край дерев’яного столу звичним рухом приземлився горобець. Він покрутив головою, без страху спустився на підлогу, діловито дзьобнув кілька розкришених гранул і коротко цвірінькнув. Птах не намагався гратися, він просто швидко шукав їжу перед холодами. Але для Мії ця жива метушня стала єдиною деталлю, яка хоч якось нагадувала про тепле минуле життя з Мариною.
Проте дошки альтанки не могли захистити від справжньої зими, яка накрила дачі за кілька тижнів. Снігопади щільною стіною відрізали кооператив від траси. Ночі ставали довшими, а крижаний вітер безперешкодно завивав у порожніх димарях. Залишений Вадимом корм зник дуже швидко — його залишки розтягнули місцеві птахи та польові миші, які шастали покинутим двором. Вода в залишеній на ґанку мисці перетворилася на суцільний камінь ще на початку грудня.
Щоб просто не замерзнути, Мія навчилася ховатися в найглибший кут свого тканинного будиночка. Вона згорталася в максимально тугий клубок, підгинаючи під себе обморожені подушечки лап, і дихала у власну шерсть, намагаючись зберегти жалюгідні крихти тепла. Її тіло катастрофічно схудло — ребра відчувалися під шкірою як жорсткий каркас. Густий підшерсток збився у тверді, брудні ковтуни, які постійно тягнули шкіру, перетворюючи кожен рух на біль.
Голод виявився сильнішим за холод. Мисливські інстинкти, які влітку були лише грою на соковитому газоні, тепер стали єдиним шансом дожити до наступного ранку. Мія навчилася годинами сидіти біля цегляного фундаменту будинку, де вітер гуляв трохи менше. Вона сиділа нерухомо, примруживши очі, і тільки слухала. Тварина навчилася безпомилково відрізняти порожнє завивання вітру в гілках яблунь від тихого, ритмічного шурхоту лапок глибоко під сніговою кіркою.
Одного ясного лютневого ранку, коли зимове сонце відбивалося від крижаного насту сліпучим, різким світлом, Мія сиділа біля заваленого снігом ґанку. Від крайнього виснаження в неї дрібно й беззупинно тремтіли передні лапи. Вона дихала повільно, намагаючись не витрачати жодної зайвої краплі енергії.
Раптом її праве вухо нервово сіпнулося, ловлячи звук.
З-під снігу, зовсім поруч із нижньою дерев’яною сходинкою, пролунав чіткий, ритмічний звук тертя. Хтось упевнено пробивав собі тунель у пухкому шарі під твердим настом. Мія повільно, міліметр за міліметром, щоб не видати себе скрипом снігу, перенесла вагу на задні лапи. Її зіниці розширилися, перетворившись на чорні кола. Шурхіт ставав усе гучнішим. Коли на поверхні снігу утворилася маленька тріщина і звідти на долю секунди висунулася сіра мордочка польової миші, кішка перестала дихати. Вона максимально напружила змучені, тонкі м’язи і, відштовхнувшись від промерзлої землі, зробила різкий стрибок уперед.