Частина 5
— Ось витяг з Державного реєстру речових прав і ключі, — Вадим поклав на стіл тонку пластикову папку і повільно посунув її по стільниці.
Вони сиділи в невеликій кав’ярні на вулиці Хорива, на Подолі. Угода була офіційно завершена, документи в приватного нотаріуса підписані. Андрій потягнувся за папкою, але Вадим раптом зупинив її, притиснувши долонею. Чоловік не дивився на співрозмовника. Його погляд був сфокусований на вуличній метушні за великим панорамним вікном, де саме з металевим гуркотом проїжджав старий трамвай.
— Є ще один нюанс. Краще скажу відразу, щоб потім без претензій, — рівним, діловим голосом промовив Вадим. — У моєї дружини там була кішка. Вона залишилася на ділянці.
Андрій завмер. Паперовий стаканчик із кавою, який він щойно підніс до губ, так і залишився в повітрі.
— Залишилася на ділянці? — перепитав він. Надворі стояв початок березня. — Але ж ви самі вчора казали, що трактор туди сніг не чистить і комунальники взимку не доїжджають. Як ви пробираєтеся через замети, щоб її годувати?
Вадим мовчки піднявся з-за столу і почав одягати своє дороге вовняне пальто, ретельно розправляючи комір.
— Останній раз я був там у листопаді, — сухо відрізав він. — Марина в реанімації, стан важкий. Мені зараз є про що думати, крім котів. Тепер це ваша земля, Андрію. Робіть із цим що хочете.
Вадим дістав із гаманця двісті гривень, кинув їх на стіл біля своєї недопитої кави, різко розвернувся і вийшов із закладу.
Андрій залишився сидіти сам. Він дивився на важку в’язку металевих ключів, що лежали поверх прозорої папки. Вони з дружиною Дариною давно хотіли придбати дачу біля Десни. Цей варіант підвернувся випадково, через спільних знайомих. Ціна була відчутно нижчою за ринкову — Вадим пояснив, що терміново потрібні гроші на лікування дружини. Андрій щиро співчував цьому чоловікові, аж до цієї хвилини.
У голові миттєво склалася проста математика. Листопад. Грудень. Січень із його тріскучими морозами. Лютий. Більше трьох місяців тварина перебувала сама в замкненому просторі без їжі на крижаному холоді.
Андрій схопив ключі, закинув папку в рюкзак і швидким кроком вийшов на вулицю. Він сів у машину, але поїхав не додому, а в бік Троєщини. Там, у старому металевому гаражі, серед запаху солідолу, банок із фарбою та іржавих інструментів, зберігалися широкі дерев’яні мисливські лижі його покійного батька. Андрій дістав їх із верхньої полиці, здув густий пил, перевірив шкіряні кріплення, закинув у багажник і одразу вирушив на виїзд із міста.
Траса була розчищена, але що далі він від’їжджав від Києва в бік Пухівки, то вищими ставали снігові стіни на узбіччях. Андрій міцно стискав кермо. Він чудово розумів, що шансів знайти кішку живою майже немає. Жодна домашня тварина не виживе стільки часу без їжі в снігах. Але він не міг просто поїхати додому вечеряти, не перевіривши ділянку.
Звернувши з головної дороги за вказівником дачного кооперативу, Андрій різко натиснув на гальма. Машина зупинилася на краю широкого поля. Далі автомобільної дороги не було — лише суцільна, неторкана біла цілина, що зливалася з лісом на горизонті.
Чоловік заглушив двигун, вийшов у морозне повітря і дістав лижі. Відлига останніх днів зробила свою справу: поверх глибокого пухкого снігу утворилася міцна крижана кірка — наст. Андрій затягнув ремінці на зимових черевиках і зробив перший крок. Дерево з тихим шурхотом ковзнуло по льоду, не провалюючись.
Він ішов швидко, розмірено відштовхуючись палицями. Холодне повітря обпікало горло, м’язи спини з незвички почали нити вже за двадцять хвилин, під курткою стало гаряче, але він не збавляв темпу. Приблизно за годину важкого ходу Андрій подолав поле і дістався перших рядів дачних будиночків.
Селище виглядало абсолютно мертвим. Жодного сліду від шин, жодного відбитка людського взуття на снігу. Жодного димка над цегляними димарями. Лише глухі паркани й засипані по самі дахи будинки.
Андрій зупинився, переводячи подих. Пара густими хмарами виривалася з його рота. Йому потрібна була двадцять друга ділянка. Номерів на багатьох хвіртках не було видно під шапками снігу.
Раптом тишу порушив короткий звук. Між голими гілками старої берези неподалік пурхнув горобець. Птах діловито перестрибнув на нижню гілку, шукаючи насіння, і скинув униз жменю снігового пилу. Андрій машинально провів його поглядом і рушив туди, вдивляючись у металеві стулки. За кілька метрів від дерева він побачив те, що шукав: на іржавому металі ледь проступали вицвілі від часу цифри «22».
Чоловік поспіхом відстебнув лижі. Снігу біля хвіртки було по коліно. Андрій голими руками, не зважаючи на холод, почав відкидати тверді крижані брили, щоб хоч трохи звільнити простір для дверей. Протиснувшись у вузьку щілину на подвір’я, він одразу кинувся до цегляного будинку.
На ґанку лежав рівний, абсолютно незайманий шар снігу. Жодних слідів тварини чи навіть птахів.
Андрій смикнув за дверну ручку — міцно замкнено. Він притиснувся обличчям до холодного скла веранди, прикривши очі долонями від відблисків сонця, і спробував розгледіти хоч щось усередині. Але там було лише порожньо і темно.
Чоловік повільно опустив руку з ключами. Його пальці побіліли від напруги.
— Ну де ж ти? — тихо, з гіркотою прошепотів він, озираючись на засипане снігом мертве подвір’я.