Частина 6
Оглушливий звук пострілу в тамбурі розітнув повітря, і вагон миттєво захлинувся від криків. Пасажири почали падати на підлогу, заповзаючи в тісні проміжки між сидіннями, прикриваючи голови руками. Хтось істерично плакав, хтось молився пошепки.
Христина не могла сховатися. Її тіло було жорстко зафіксоване в кріслі. Важкі ортези на ногах не дозволяли їй швидко зігнутися чи сповзти вниз, а будь-який різкий рух спиною відгукувався різким спазмом. Вона сиділа абсолютно відкрита, відчуваючи себе мішенню, що не здатна навіть зрушити з місця.
Але вона не залишилася сама.
Звук стрілянини перемкнув у мозку Тайфуна якийсь внутрішній, глибоко вшитий тригер. Пес не здригнувся і не заскавучав від страху. Замість цього він зробив крок уперед і важко поставив передні лапи прямо на черевики Христини. Він напружив спину, перетворивши власне сорокакілограмове тіло на живий щит, який повністю закривав її ноги та живіт. Утробне, низьке гарчання вібрувало в його грудях із такою силою, що дівчина фізично відчувала ці звукові хвилі.
— Залишся… просто залишся зі мною, — прошепотіла вона, вчепившись тремтячими пальцями в густу шерсть на його шиї. Це було єдине, що тримало її свідомість від зриву в абсолютну паніку.
Крізь куряву, що піднялася від брудного килима, у проході виринула нова постать. Це був не Максим.
Чоловік ішов повільно, не звертаючи жодної уваги на людей, що тулилися під кріслами. На ньому було непримітне сіре худі, а нижню частину обличчя закривала звичайна медична маска. Його звали Тарас. Він замикав групу Войтенка і виконував роль «чистильника» — людини, яка вступає в дію, коли основний план дає збій. Почувши постріл, він зрозумів, що його керівник застряг у тамбурі, а отже, забрати вантаж має він.
Тарас зупинився біля ряду Христини. Він не мав наміру вести бесіди. Чоловік мовчки дістав із кишені коротку, але важку металеву монтувалку. Йому потрібно було просто збити титанове кріплення з її ноги, витягти те, за чим вони прийшли, і розчинитися в темряві лісу через аварійний вихід.
— Вибач, дівчино, — глухо пробурмотів він з-під маски. — Доведеться трохи потерпіти.
Він замахнувся, щоб ударити інструментом по фіксатору.
Тарас не встиг опустити руку. Тайфун зреагував на замах блискавично. Собака відштовхнувся задніми лапами і просто влетів у груди чоловіка, використавши всю свою масу.
Удар був настільки сильним, що Тараса відкинуло назад у прохід. Він ударився спиною об крісло і з гуркотом повалився на підлогу. Монтувалка зі брязкотом вилетіла з його руки. Тайфун не став рвати противника зубами, як це буває в кіно. Навчений поліцейським стандартам затримання, вівчар притиснув чоловіка до підлоги масивними лапами, а його щелепи жорстко, немов лещата, зімкнулися на передпліччі Тараса крізь цупку тканину худі.
Найманець видав здавлений крик від больового шоку і спробував смикнутися, але собака миттєво посилив тиск, супроводжуючи це таким лютим гарчанням, що Тарас завмер, боячись навіть дихати. Бурштинові очі пса дивилися прямо в перелякане обличчя чоловіка.
Христина з жахом і полегшенням спостерігала за цією сценою. Тварина, яка хвилину тому дозволяла гладити себе за вухом, діяла з холодною, нещадною точністю.
Раптом з боку тамбура пролунали швидкі кроки. Максим ковзнув у їхній ряд. Його сірі очі за долі секунди лічили ситуацію: відкинута монтувалка, знерухомлений нападник на підлозі й абсолютно бліда Христина.
— Тайфун! Місце! — коротко скомандував Максим.
Собака миттєво розтиснув щелепи. Він зробив крок назад, звільняючи руку Тараса, але залишився стояти над ним, не зводячи очей із цілі.
Максим діяв без зайвих емоцій. Він дістав із тактичного пояса міцну пластикову стяжку, грубо перевернув Тараса на живіт і зафіксував його руки за спиною, притягнувши їх до металевої ніжки сидіння. Найманець тихо стогнав, але не пручався.
Закінчивши з ним, Максим одразу повернувся до Христини. Він опустився перед нею на одне коліно, щоб опинитися на рівні її очей. Вся та смертоносна зосередженість, з якою він щойно діяв, раптом зникла.
— Христино, подивіться на мене, — сказав він своїм звичним, рівним баритоном. — Ви цілі? Він вас не зачепив?
— Н-ні… — дівчина насилу виштовхнула з себе слова, і її плечі нарешті здригнулися від сліз, які вона більше не могла стримувати. — Він хотів ударити… але Тайфун його збив.
— Хороший пес, — Максим коротко провів рукою по масивній голові вівчара. Хвіст Тайфуна один раз глухо вдарив по пластиковому підлокітнику.
Максим опустив погляд на ноги дівчини. Він уважно оглянув складну конструкцію з карбону та металу, яка підтримувала її суглоби.
— Христино, слухайте мене уважно. Це дуже важливо, — сказав він, знову піднімаючи очі на неї. — Коли ви були сьогодні в клініці… Ваш лікар забирав ці ортези в інше приміщення? Він проводив із ними якісь маніпуляції без вашої присутності?
Дівчина кліпнула, намагаючись сфокусувати думки. Запитання здавалося абсолютно абсурдним посеред цього розгромленого вагона.
— Так… Професор Авраменко сказав, що треба відкалібрувати шарніри на спеціальному стенді. Він забрав їх у лабораторію… десь на сорок хвилин. Я чекала в кабінеті.
Максим тихо і брудно вилаявся крізь зуби. Він простягнув руку й обережно провів великим пальцем уздовж найтовстішої титанової стійки на її лівій нозі. На дотик він знайшов те, що шукав — мікроскопічний виступ під шаром косметичного гумового покриття. Деталь не була суцільнолитою. Хтось професійно виточив у ній порожнину.
— З вас зробили «сліпого мула», Христино, — пояснив Максим. Його голос був тихим, але в ньому відчувалася холодна лють. — Ваш професор — корумпований. Він використав ваше медичне обладнання, щоб вивезти зі столиці дещо дуже цінне. Ці люди в потязі прийшли не по вас. Їм потрібен був цей ортез.
Христина з невірою дивилася на свої ноги. Вона відчула гострий, фізичний напад нудоти. Обладнання, якому вона довіряла, яке було частиною її тіла і давало їй змогу ходити, перетворили на контейнер для контрабанди. Доктор, якому вона вірила п’ять років, просто використав її інвалідність як ідеальне маскування.
— Витягніть це… — голос дівчини зірвався на панічний шепіт. — Будь ласка, просто витягніть це і віддайте їм! Нехай забирають!
— Ні, — жорстко відрізав Максим. Він дістав із кишені розкладний мультитул. — Якщо ми віддамо їм вантаж, вони не залишать нас живими. Свідки їм не потрібні.
Він увімкнув крихітний ліхтарик на інструменті й підсвітив шов на металі.
— Мені треба забрати це до приїзду поліції. Якщо слідчі знайдуть це на вас, ви станете головною підозрюваною.
Двома точними рухами Максим зішкріб шар гуми, відкривши доступ до прихованого гвинта. Він швидко викрутив його, і невелика металева пластина відскочила з тихим клацанням. Усередині, щільно загорнутий в антистатичну плівку, лежав невеликий металевий накопичувач без жодних розпізнавальних знаків.
Максим акуратно підчепив його кінчиком ножа. Флешка була розміром із сірникову коробку, але саме вона ледь не стала причиною смерті кількох людей у цьому вагоні.
Він заховав знахідку в надійну кишеню своєї флісової кофти і застебнув блискавку.
— Все добре, — сказав він, підводячись. — Більше у вас нічого немає.