Частина 9
Софія вже стояла в коридорі, притиснувши телефон до вуха. Вона швидко, короткими і чіткими фразами диктувала щось своєму редактору. Маховик був запущений. За кілька годин історія про незаконні оборудки “Горизонту”, брудні махінації із землею та фінансові потоки столичної компанії “Блеквуд Капітал” мала з’явитися на перших шпальтах новинних порталів.
Макс спостерігав за людьми, які повільно виходили із зали суду. Місцеві жителі, що роками знали родину Вереміїв, тихо переговорювалися, ховаючи очі один від одного, перетравлюючи почуте. Адвокати Віктора метушливо збирали свої шкіряні портфелі, намагаючись якнайшвидше дистанціюватися від клієнта, який щойно став максимально токсичним.
Макс подумав про Луну, яка чекала на них у теплій хаті. Про цуценят. Про той самий морозний день на трасі. Деякі, здавалося б, випадкові рішення змінюють абсолютно все. Його рішення зупинитися і вийти з теплого салону в хуртовину було саме таким.
За годину він стояв на сходах суду, вдихаючи холодне повітря. Унизу, біля патрульного “Дастера”, двоє поліцейських садили Віктора на заднє сидіння. Веремій більше не пручався, його обличчя нагадувало сіру маску, але перед тим, як дверцята зачинилися, він підвів голову. Його погляд зустрівся з поглядом Макса крізь брудне скло авто. У цих очах була чиста, нерозбавлена ненависть. Макс витримав цей погляд, не кліпнувши, аж поки патрульна машина не рушила з місця.
— Пане Коваль.
Макс повернув голову. До нього підходив начальник райвідділу. Чоловік у формі виглядав відверто ніяково — він переминався з ноги на ногу, ніби шукав, куди подіти руки, і уникав прямого контакту очей.
— Я маю перед вами вибачитися, — натягнуто сказав поліцейський. — Коли Віктор уперше прийшов до мене і почав розповідати про свою тітку, про її… стан здоров’я, я повірив йому. Не мав би.
— Ні. Не мали б, — холодно і без жодного співчуття відрізав Макс. Він не збирався полегшувати цьому чоловікові совість.
Начальник райвідділу сухо кивнув, проковтнувши образу.
— Як би там не було, я вже зв’язався з обласним управлінням. Ми піднімаємо з архіву справу про загибель Михайла Веремія. Якщо Віктор справді тоді підлаштував той “нещасний випадок”… а я тепер думаю, що так воно і було… він сяде дуже надовго. Я особисто за цим простежу.
Макс мовчки дивився, як поліцейський повертається до будівлі суду. Це не було каяттям чи раптовим спалахом справедливості, це був просто страх за своє крісло, але Макса такий результат влаштовував.
Олена Василівна вийшла на ґанок, важко спираючись на руку Софії. Літня жінка виглядала смертельно втомленою, але водночас легкою — так, ніби з її плечей нарешті зняли мішок із камінням, який вона тягнула за собою останні десятиліття.
— Я хочу додому, — тихо сказала вона. — Я хочу побачити Луну.
— Тоді їдемо, — Макс дістав ключі з кишені.
Зворотний шлях минув у тиші. Це вже не була та густа, тривожна мовчанка, до якої вони звикли за останні дні. Це був тихий спокій людей, які пройшли через затяжний шторм і нарешті відчули під ногами тверду землю.
Коли вони звернули на свою вулицю і під’їхали до двору, Луна вже чекала на них. Вона сиділа на самому краю ґанку. Собака якимось дивом знала, що вони повертаються, і завчасно зайняла позицію, з якої найкраще було видно дорогу.
Олена Василівна вибралася з машини ще до того, як двигун повністю стих. Вона майже побігла до сходів, не зважаючи на вік і хворі суглоби, опустилася перед вівчаркою на коліна і міцно обхопила її за шию.
— Я ж казала, що повернуся, — плакала жінка, зариваючись обличчям у теплу шерсть. — Я обіцяла тобі.
Хвіст Луни повільно і розмірено виляв. Вона тицялася вологим носом у щоку Олени, а її бурштинові очі мружилися від абсолютного задоволення.
Макс стояв біля воріт і дивився на них. Софія підійшла нечутно і стала поруч.
— Ти ж розумієш, що це ще не фінал? — тихо запитала вона, сховавши змерзлі руки в кишені куртки. — Слідство забере місяці, можливо, роки. Адвокати Віктора чіплятимуться за кожну процесуальну кому і затягуватимуть суди.
— Знаю.
— А компанія “Блеквуд Капітал” має величезні ресурси. Це люди з грошима і зв’язками. Вони не просто так зникнуть і не пробачать втрати мільйонного проекту.
Макс дивився, як Олена допомагає Луні піднятися, як із прочинених дверей вивалюються троє вже помітно підрослих цуценят і з писком кидаються до хазяйки.
— І що ти збираєшся робити? — запитала журналістка.
— Залишуся, — просто відповів Макс. — На стільки, на скільки буду їм потрібен.
Софія посміхнулася куточками губ.
— Колишній спецпризначенець стає нянькою для собак і захисником пенсіонерів. Непоганий поворот кар’єри.
— Хто знає, — Макс знизав плечима. — Можливо, саме для цього я і мав вижити.
Того ж вечора, коли сонце вже сіло, Макс сидів на ґанку. Луна гріла йому ноги, а цуценята спали поруч, збившись у єдину пухнасту купу. Олена Василівна лягла спати ще годину тому, повністю виснажена емоціями важкого дня.
Телефон коротко завібрував. Повідомлення від Софії:
“Суд обрав Віктору запобіжний захід — тримання під вартою без права внесення застави. Врахували ризик втечі та тиску на свідків. Завтра моя стаття виходить на головній. Ти молодець, Максе.”
Він заблокував екран і відкинув голову на стіну. Пів року тому він їхав цією трасою в нікуди, просто щоб загубитися. Щоб його ніхто не чіпав і нічого від нього не вимагав. А знайшов місце, яке довелося захищати. Знайшов родину.
Луна підвела голову і подивилася на нього. Її очі м’яко зблиснули в темряві.
— Дякую, — стиха промовив Макс. — За те, що не здалася там, на дорозі. За те, що не зневірилася.
Хвіст собаки один раз глухо стукнув по дерев’яних дошках ґанку. Це була єдина відповідь, якої він потребував.
Наступний тиждень після арешту Віктора мав би стати часом перепочинку. Але цього не сталося.
У вівторок, ще до світанку, Макс прокинувся від того, що Луна гарчала. Це був той самий низький, вібруючий звук глибоко в горлі, який змушував кров холонути. Макс опинився на ногах за частку секунди.
— Що таке, дівчинко?
Собака не відривала погляду від вікна. Макс схопив телефон і швидко перевірив картинку з камер спостереження. Двір був порожнім. На засніженій дорозі — нікого. Але Луна ніколи не здіймала фальшивої тривоги.
Він обережно підійшов до вікна, відхилив край штори і вдивився в ранкові сутінки. Тільки тіні від дерев. І тут екран телефону, який він усе ще стискав у руці, засвітився. “Невідомий номер”.
Макс прийняв виклик, не відводячи погляду від вулиці.
— Пане Коваль.
Чоловічий голос був незнайомим. Він звучав спокійно, занадто вивірено, як у людини, що звикла віддавати розпорядження і не чути заперечень.
— Григорій Карпенко передає вам свої вітання.
Карпенко. Власник компанії “Блеквуд”. Усередині Макса знову натягнулася бойова пружина.
— Веремій у СІЗО, — сухо відрізав Макс.
— СІЗО — це тимчасова незручність. А ось лояльність — це назавжди. — Співрозмовник зробив ідеальну драматичну паузу. — Ви завдали серйозної шкоди інтересам дуже серйозних людей. Я б на вашому місці дуже ретельно подумав над тим, якими будуть ваші наступні кроки.
— Хто ти такий?
— Я людина, яка вірить у те, що будь-яку розпочату справу треба доводити до кінця. Гарного вам дня.
У трубці пролунали короткі гудки.
Макс завмер посеред кімнати, опустивши телефон. Луна перестала гарчати, але все ще стояла біля вікна, напруживши спину, мов натягнуту тятиву.
— Максиме? — почулося з коридору. Олена Василівна стояла у дверях, накинувши на плечі вовняний халат. Її голос був тонким від тривоги. — Щось сталося? Я чула Луну.
Він міг би збрехати. Сказати, що це помилилися номером. Але він поважав цю жінку занадто сильно, щоб годувати її ілюзіями.
— Був дзвінок. Погроза.
Олена зблідла, але не зробила жодного кроку назад.
— Від Віктора?
— Від людей із “Блеквуду”. Від тих, хто стояв за його спиною.
— Отже, це ще не кінець, — вона повільно видихнула.
— Ні, — чесно сказав Макс. — Далеко не кінець.
Олена довго дивилася на нього. Потім вона пройшла до вікна, опустилася на коліна біля Луни і почала м’яко гладити її по голові. Собака одразу розслабилася, відчувши тепло її рук.
— Знаєте, — голос літньої жінки зазвучав тихо, але з несподіваною сталевою ноткою, — я вже згадувала, що мій брат пройшов війну. Він казав, що війна ніколи не закінчується там, на полі бою. Вона просто переїжджає жити всередину тебе. Мені сімдесят п’ять років. Я поховала батьків, чоловіка і брата. Я пережила зраду рідного племінника. — Вона підвела голову, і її ясні очі зустрілися з поглядом Макса. — Хай що б вони там собі планували, хай кого б вони сюди не прислали — я нікуди не побіжу. Це мій дім. Моя земля. І тепер це моя родина.
Макс відчув той самий поштовх у грудях, що і в перший день їхнього знайомства, коли побачив у ній бійця.
— Тоді будемо битися, — сказав він. — Разом.