Частина 4
Олена Василівна знайшла його на ґанку наступного ранку. Макс сидів на сходинках, тримаючи в руках горнятко з кавою, яка давно охолола. Він дивився, як над сосновим лісом повільно підіймається бліде зимове сонце.
— Ви не спали, — тихо сказала жінка, щільніше кутаючись у теплу шаль.
— Я взагалі мало сплю останнім часом.
Вона обережно сіла поруч на дерев’яну лаву. Луна, яка до цього лежала біля ніг Макса, підвелася, підійшла до Олени Василівни і поклала голову їй на коліна. Жінка почала повільно перебирати пальцями густу шерсть на загривку собаки.
— Максиме, я думала про все це вночі, — її голос звучав приглушено, але твердо. — Про те, що ви робите. Для мене. Для собак. Це неправильно, що ви наражаєтеся на небезпеку через мої проблеми з племінником. Ви маєте повне право зібрати речі і поїхати.
Макс навіть не повернув голови. Він продовжував дивитися на лінію дерев, де вночі обірвалися сліди.
— Олено Василівно…
— Просто Олена, — вона ледь помітно всміхнулася. — Якщо вже ми разом ховаємося від моєї родини, то давайте без зайвого офіціозу.
Макс кивнув.
— Добре, Олено. Ці проблеми перестали бути тільки вашими в ту мить, коли ваш племінник вирішив мені погрожувати. Він сам зробив це моєю справою.
— Але навіщо це вам? Ви мене зовсім не знаєте. Ви просто знайшли собак на трасі. Усе мало б на цьому закінчитися.
Макс довго мовчав. Холодне ранкове повітря обпалювало легені. Він подивився на Луну, яка спокійно мружилася від дотиків старечих рук.
— Я тікав пів року, — нарешті тихо промовив він. — Від пам’яті, від почуття провини, від усіх, хто намагався мене витягнути або “реабілітувати”. Я думав, що якщо заїду достатньо далеко, то все це відстане. — Він поставив горнятко на дошки ґанку. — А потім я побачив на узбіччі собаку, яка відмовлялася здаватися. Яка сиділа на крижаному вітрі і чекала, що хтось зупиниться, хоча люди робили їй тільки боляче. Якщо в неї вистачило на це сил… можливо, вистачить і в мене.
Олена Василівна потягнулася і поклала свою суху, покриту зморшками долоню поверх його руки. Її пальці були несподівано міцними.
— Мій брат сказав би, що ви правильний чоловік, — тихо сказала вона.
Макс не знав, що на це відповісти. Він просто сидів, відчуваючи, як сонце повільно нагріває обмерзлі дошки ґанку, і вперше за багато місяців не відчував бажання кудись іти.
Машина з’явилася опівдні.
Чорний позашляховик “Мерседес” із наглухо затонованими вікнами. Він повільно, ніби хижак на полюванні, вкотився на подвір’я, хрустячи шинами по підмерзлому гравію. Макс побачив його ще з вікна кухні. Луна вже стояла біля вхідних дверей. Її тіло опустилося, шерсть на спині стала дибки, а з горла вирвалося низьке, глухе гарчання.
— Олено, — спокійно сказав Макс, не відриваючи погляду від вікна. — Йдіть у спальню до цуценят. І не виходьте, поки я не покличу.
— Максиме, будь ласка, не треба…
— Ідіть.
Жінка на мить завагалася, потім різко кивнула і зникла в коридорі, щільно причинивши за собою двері.
Макс вийшов на ґанок саме тієї миті, коли водійські двері “Мерседеса” відчинилися. Чоловік, який вийшов звідти, виглядав саме так, як Макс його і уявляв. Років сорок п’ять, дороге кашемірове пальто, ідеальна стрижка. На його обличчі грала легка, відрепетирувана посмішка людини, яка звикла купувати все, на що падає її погляд.
— Максим Коваль, якщо не помиляюсь? — голос Віктора Веремія був м’яким, як оксамит. — Я багато про вас чув.
— Навряд чи.
Посмішка Віктора здригнулася на частку секунди, але одразу повернулася, ставши ще ширшою.
— Я приїхав, щоб усе спростити, — сказав він, роблячи кілька кроків до ґанку. — Моя тітка… вона літня людина. В неї починаються вікові проблеми зі сприйняттям реальності. Вона вже не розуміє, що для неї краще.
— Здається, вона все розуміє дуже добре.
— Собаки, — Віктор зневажливо махнув рукою в бік дверей. — Це тягар. Антисанітарія. Я готовий забрати їх просто зараз. Я знайшов чудовий платний притулок, їм там буде краще. Усі залишаться у виграші.
Луна вийшла на ґанок і стала рівно між Максом і Віктором. Вона не гавкала. Вона просто дивилася на чоловіка немиготливим, важким поглядом, від якого Віктор інстинктивно зупинився.
— Цікаво, — процідив крізь зуби Веремій, і його голос раптом втратив усю свою оксамитовість. — Вона мене з першого дня ненавиділа. Кажуть, тварини відчувають…
На мить маска ввічливого бізнесмена спала. Макс побачив те, що ховалося під нею: холодний, розрахунковий розум і абсолютну зневагу до всього живого, що не приносило прибутку.
— Я скажу це лише один раз, — жорстко продовжив Віктор. — Беріть гроші, які вона вам там пообіцяла, і зникайте. Ця справа вас не стосується.
Макс повільно, сходинка за сходинкою, спустився з ґанку. Він зупинився впритул до Віктора. Вони були одного зросту, але Макс мав за плечима роки щоденних фізичних навантажень і досвід, який робив цю дистанцію прірвою.
— Послухай мене уважно, — голос Макса був тихим, майже монотонним, але в ньому відчувався метал. — Я пів свого життя провів там, де такі “господарі життя”, як ти, ламаються за перші п’ятнадцять хвилин. Твої гроші мене не цікавлять. Твої нічні ходоки під вікнами мене не лякають. Але якщо ти ще раз — хоча б один раз — наблизишся до своєї тітки або до цих собак… ти дізнаєшся, що я вмію робити з проблемами. Я їх не вирішую. Я їх усуваю.
Обличчя Віктора побіліло. Жоден м’яз не ворухнувся, але Макс чітко побачив, як від напруги в того звело щелепу.
— Ти навіть не уявляєш, куди ти вліз, — просичав Віктор.
— Ти теж.
Вони стояли так ще кілька секунд. Морозне повітря ніби застигло між ними. Потім Віктор зробив крок назад. Його губи скривилися в тонкій, злій усмішці.
— Ви пошкодуєте. Обоє.
Він розвернувся, сів у позашляховик і з силою грюкнув дверцятами. “Мерседес” різко здав назад, здійнявши хмару снігу, і зник за поворотом.
Макс почекав, поки звук двигуна повністю стихне. Тільки після цього він повернувся в дім. Олена стояла в коридорі, притискаючи руки до грудей. По її зморшкуватих щоках котилися сльози. Луна одразу підійшла і ткнулася носом їй у долоню.
— Він не відступить, — прошепотіла жінка.
— Я знаю.
— Що нам робити?
Макс подивився на собаку, потім на жінку, яка довірила йому своє життя.
— Ми будемо бити першими.
Після від’їзду Віктора в хаті запанувала тиша. Макс машинально відрахував хвилину. Звичка. Після вогневого контакту саме в перші секунди тиші ти перевіряєш боєкомплект і оцінюєш втрати.
— Розкажіть мені все про “Горизонт”, — сказав Макс, сідаючи за стіл. — Кожну деталь. Кожну розмову, яку ви чули.
Олена сіла навпроти, витираючи обличчя рукавом.
— Пів року тому Віктор почав частіше приїжджати. Спочатку я раділа, думала, що він справді хвилюється за мене. Але розмови завжди зводилися до одного: межі моєї ділянки, стан здоров’я і чи є в мене заповіт.
— І ви йому все розповіли.
— Він же моя єдина родина, — гірко відповіла вона. — А потім почалися пропозиції. Листи від забудовників, дзвінки. Якісь люди в костюмах приїжджали прямо до двору, тицяли мені папери.
— Ви щось підписували?
— Нічого! — вона похитала головою. — Але… три роки тому, коли я зламала шийку стегна і лежала в лікарні, він привів нотаріуса. Сказав, що потрібна довіреність, щоб він міг оплачувати мої рахунки і купувати ліки, поки я не ходжу. Я була на сильних знеболювальних. Я просто підписала там, де він показав.
Макс подався вперед.
— Олено, це була генеральна довіреність? З правом розпорядження нерухомим майном?
Жінка завмерла. Колір повільно зник з її обличчя.
— Я… я не знаю. Я ніколи її не читала повністю.
— Треба дізнатися. Якщо в нього є генеральна довіреність, він може продати землю від вашого імені в будь-який момент.
Жінку почало бити дрібне тремтіння.
— Що ж я наробила…
Макс дістав телефон і набрав Софію. Вона відповіла одразу.
— Скажи, що в тебе щось є, — замість привітання кинув він.
— Є, і багато, — голос журналістки звучав напружено. — ТОВ “Горизонт” — це ширма. Справжні гроші йдуть від великої столичної інвестиційної групи “Блеквуд Капітал”. Вони спеціалізуються на викупі лісових та прибережних зон.
— Під що?
Софія зробила паузу.
— Елітний закритий рекреаційний комплекс. Величезний проект. Гольф-клуб, казино, приватні причали. Земля під Сосновим ідеально підходить, бо там є вихід до великої води. Але є проблема — ділянка Олени Веремій розташована рівно по центру, перекриваючи головний під’їзд до берегової лінії. Без її гектара весь проект вартістю в десятки мільйонів доларів просто зупиняється.
Макс подивився на Олену. Жінка слухала, затамувавши подих.
— Є ще дещо, — продовжила Софія, і її тон став іще похмурішим. — Я підняла старі реєстри. “Блеквуд Капітал” провернув дві схожі схеми раніше: одну під Києвом, іншу в Карпатах. Схема та сама: тиск на літніх власників, підставні покупці. І найгірше — у двох випадках власники, які категорично відмовлялися продавати землю, раптово помирали. Офіційно — інфаркт і нещасний випадок через витік газу. Неофіційно… я не вірю в такі збіги.
Макс вимкнув зв’язок. Він переказав Олені все, що почув. Жінка слухала, і її обличчя змінювалося: шок переходив у невіру, а потім — у глибокий, важкий біль.
— Він викинув собак на мороз, — прошепотіла вона, розглядаючи свої зморщені руки. — Він зробив це, бо вони заважали йому забрати мої гроші. Я все життя виправдовувала його. Казала собі, що в нього просто складний характер, що це бізнес…
Вона раптом підвела голову, і в її очах не залишилося жодного сліду старечої розгубленості.
— Я хочу, щоб він за це відповів. За собак. За брехню. Я хочу, щоб він втратив усе, як хотів забрати все в мене.
Макс подивився на Луну, яка уважно переводила погляд з нього на Олену.
— Для цього нам потрібні докази. Не здогадки, а факти. Те, що зв’яже його з незаконними схемами напряму. Віктор звик перемагати, він самовпевнений. А самовпевнені люди завжди роблять помилки, якщо на них правильно натиснути.
— А якщо його помилка коштуватиме комусь життя? — спитала Олена.
Макс витримав її погляд.
— Цього не станеться. Я обіцяю, що не дозволю йому знову вас скривдити. Ні вас, ні собак. Хай що б він не планував, спочатку йому доведеться пройти через мене.