Частина 5
Олена Василівна простягнула руку і взяла його долоню у свої. Її хватка виявилася несподівано міцною.
— Мій брат Михайло теж був військовим, — тихо сказала вона. — Пройшов Афган ще у вісімдесятих. Повернувся звідти зовсім іншим. Жорстким, закритим. Але під цією бронею він залишався тим самим хлопчиком, який плакав, коли померла наша перша собака. Тим самим чоловіком, який щовесни садив квіти на могилі нашої матері. — Вона трохи сильніше стиснула пальці Макса. — Я бачу це в вас. Цю жорсткість і це серце. Не дозвольте Віктору знищити його.
Макс не знав, що на це відповісти. Він просто відповів на потиск її руки і дозволив цій секунді тиші зависнути між ними.
Тієї ночі Макс перейшов у режим повної готовності. Він встановив графік: кожні дві години одягав куртку і мовчки обходив периметр подвір’я, перевіряючи цілісність паркану і сліпу зону за хатою. Луна щоразу виходила з ним. Її відчуття були набагато гострішими за його навички, а інстинкти — налаштовані на загрозу, яку він міг ще не бачити.
Під час третього обходу, о другій ночі, Луна раптом зупинилася як укопана. З її горла вирвалося низьке, глухе гарчання. Макс миттєво завмер.
— Що там, мала? — ледь чутно видихнув він.
Увага собаки була прикута до лінії дерев метрів за п’ятдесят на схід від будинку. Шерсть на її загривку стояла дибки, тіло припало до землі в готовності до стрибка.
А потім Макс теж це почув. Сухий хрускіт гілки під снігом. Обережні кроки по промерзлій землі. Він дістав телефон і непомітно ввімкнув камеру в нічному режимі, але екран показував лише непроглядні тіні між соснами. Однак Луна знала напевно, і Макс давно навчився довіряти їй більше, ніж будь-якій техніці.
— Я знаю, що ти там, — гучно і спокійно промовив Макс, і його голос розрізав нічну тишу. — Даю тобі тридцять секунд, щоб вийти на світло. Потім я піду тебе шукати. І повір, тобі не сподобається, коли я тебе знайду.
Тиша. А потім — рух.
З-за дерев обережно, тримаючи руки на рівні грудей, вийшла людська фігура. Хлопець. На вигляд — трохи більше двадцяти. Вдягнений у темну куртку, обличчя бліде від жаху.
— Тільки без різких рухів, мужик! — нервово випалив він. — Я просто на роботі, ясно?
Макс повільно рушив йому назустріч. Луна йшла поруч, не зводячи з чужинця очей. З кожним кроком страх на обличчі хлопця ставав усе очевиднішим.
— На якій роботі? — Макс зупинився за два метри від нього.
— Мені просто сказали дивитися. Перевіряти, хто приїжджає, хто виїжджає. Все, клянусь! Ніхто не казав лізти в двір.
— Хто платить?
Хлопець завагався. Луна ошкірилася, тихо загарчавши.
— Віктор Веремій. Добре? Він дав п’ять тисяч гривень, щоб я тиждень посидів у посадці й подивився за цією хатою.
Макс уважно вивчив його обличчя. Неохайний, змерзлий пацан, у якого в очах читався той специфічний відчай, що змушує людей погоджуватися на будь-який заробіток.
— Як звати?
— Денис.
— Денисе, ти хоч розумієш, що саме Веремій збирається зробити з жінкою, яка живе в цьому будинку?
Денис нервово смикнув плечем, відводячи погляд.
— Я не лізу в деталі. Він сказав, що вона заважає серйозному бізнесу. Стає на шляху розвитку.
— Розвитку, — Макс дозволив цьому слову повиснути в морозному повітрі. — Це так тепер називається? Тероризувати сімдесятирічну жінку, бити вікна вночі і викидати новонароджених цуценят на трасу помирати? Це для тебе розвиток?
Хлопець побілів іще сильніше.
— Я нічого про це не знав! Мені просто треба були гроші. У мене мати в лікарні, треба закривати чеки на крапельниці, і я…
— Мені плювати на твої чеки, — Макс зробив крок уперед. Денис інстинктивно втиснувся спиною в стовбур найближчої сосни. — Слухай мене сюди. Ти зараз подзвониш своєму замовнику. Скажеш, що тут усе тихо. Що Максим Коваль — це просто якийсь дивак, що підібрав собак і нікуди не лізе.
— А якщо ні?
— А якщо ні, я зараз дзвоню в поліцію. Кажу, що спіймав мародера на приватному подвір’ї о другій ночі. А потім ти розкажеш слідчому, що Віктор Веремій наймав тебе для стеження за людиною. Не факт, що начальник райвідділу захоче прикривати Віктора, коли це вилізе в публічну площину.
Логіка спрацювала. Макс бачив, як хлопець гарячково зважує варіанти і розуміє, що вибору в нього немає.
— Добре, — глухо пробурмотів Денис. — Я скажу йому те, що ви просите. Але… ви цього від мене не чули… Віктор готує щось серйозне. На ці вихідні. Він казав, щоб я був на зв’язку в суботу, якщо знадобиться допомога з примусовим “звільненням території”.
У Макса всередині все стиснулося. “Звільнення території”. Він чудово знав, як це виглядає на практиці.
— Йди звідси, — кинув він. — І, Денисе… якщо я ще раз побачу тебе біля цього паркану, ми більше не розмовлятимемо.
Хлопець розчинився між деревами так швидко, ніби за ним гналися. Макс ще довго стояв на місці, відчуваючи, як Луна притискається боком до його ноги. Субота. Три дні. Що б там не планував Віктор, у них було рівно три дні, щоб це зламати.
Залишок ночі Макс провів без сну. На світанку в нього вже був план.
— Це ризиковано, — сказала Софія, коли він подзвонив їй о шостій ранку. — Якщо Віктор зрозуміє, що ти ведеш свою гру…
— Він не зрозуміє. Він занадто звик до того, що люди перед ним ламаються.
— Ну так, самовпевненість губить. — Вона зітхнула. — Гаразд. Я буду у вас у четвер ввечері. Привезу камери, мікрофони і всі виписки по компаніях-прокладках. Якщо ми зможемо вивести його на емоції і змусити сказати на запис хоч щось про його схеми — цього вистачить для відкриття кримінального провадження.
— Є ще щось? — запитав Макс, почувши вагання в її голосі.
— Є. Я копнула біографію самого Віктора. Знаєш, що цікаво? У нього є закрита справа щодо неповнолітнього. Тоді йому було вісімнадцять. І це сталося в тому самому районі, де загинув його батько.
Макс відчув, як волоски на руках стали дибки.
— Батько Михайло загинув на полюванні. Нещасний випадок. Самостріл.
— Це офіційна версія, яку написали в протоколі. Але тоді було довге розслідування. Справу тягнули кілька місяців, а потім тихо закрили “за відсутністю складу злочину”. І знаєш, хто був єдиним свідком того нещасного випадку? Його син. Віктор.
Ця інформація повисла між ними, важка і задушлива.
— Ти хочеш сказати…
— Я нічого не хочу сказати. Просто констатую факт: Віктор Веремій звик вирішувати свої проблеми радикально набагато довше, ніж ми думаємо.
Макс поклав слухавку і вийшов на кухню. Олена Василівна вже була там. Вона сиділа за столом, обхопивши долонями чашку з гарячим чаєм, і дивилася у вікно. Її обличчя виглядало сірим від утоми.
— Ви чули? — запитав Макс.
Вона ледь помітно кивнула.
— Я не спала.
Макс сів навпроти неї.
— Олено. Ми маємо поговорити про день, коли не стало вашого брата.
Вона заплющила очі, наче від різкого болю.
— Вам не обов’язково… — почав був Макс.
— Ні. Треба. — Її голос зміцнів. Вона розплющила очі і подивилася йому просто в обличчя. — Михайло був мисливцем із тридцятирічним стажем. Він знав ліс і знав зброю так, як свої п’ять пальців. А Віктору тоді було вісімнадцять. Він щойно повернувся після першого курсу університету. — Олена зробила ковток чаю, хоча той був занадто гарячим. — Михайло казав мені, що син став некерованим. Занадто агресивним. Він стріляв по дичині тоді, коли цього не можна було робити, не дотримувався правил. Михайло збирався з ним серйозно поговорити про це. Саме на тих вихідних. Під час того самого полювання.
Макс уважно слідкував за її реакцією.
— Ви хочете сказати…
— Я хочу сказати, що я двадцять сім років брехала сама собі, — її голос зірвався. — Переконувала себе, що це просто жахлива випадковість. Фатум. А тепер… тепер я не можу цього робити.
Кілька секунд у кухні було чути тільки тріск дров у грубі.
— Якщо Віктор міг убити власного батька, — повільно промовив Макс, — значить, він здатний абсолютно на все.
— Так, — прошепотіла Олена. — Саме цього я найбільше і боюся.
Луна, яка весь цей час тихо лежала біля плити, раптом підвелася. Вона підійшла до Олени Василівни і м’яко ткнулася вологим носом у її зчеплені руки. Жінка подивилася на собаку і гірко всміхнулася, гладячи її по голові.
— Вона знала, — сказала Олена. — Тварини завжди відчувають гниль. Тому Віктор її так ненавидів. Бо вона бачила його наскрізь.
Макс перевів погляд на Луну. На інтелект у цих бурштинових очах, на її готовність у будь-яку мить стати між загрозою і тими, кого вона любила.
— Значить, ми використаємо це, — твердо сказав Макс. — Використаємо все, що маємо.