Частина 6
Наступні два дні минули в густій, в’язкій напрузі. Час ніби сповільнився. Софія приїхала в четвер увечері, її багажник був забитий технікою: ноутбуками, портативними серверами, камерами та папками з роздруківками.
Поки Макс допомагав заносити обладнання, Луна уважно обнюхала гостю. Вона не гарчала, але й не відходила ні на крок, контролюючи кожен рух незнайомої людини в хаті.
— Я копаю під “Блеквуд Капітал” уже три роки, — розповідала Софія, розкладаючи дроти на старому дерев’яному столі в кухні. Контраст між сучасною технікою і вицвілими сільськими фіранками виглядав дивно. — Вони ламали життя людям у чотирьох областях. Якщо ми зможемо притиснути Віктора Веремія і довести його зв’язок із їхніми схемами, вся ця піраміда почне сипатися.
Олена Василівна спостерігала за приготуваннями з кутка кімнати. Вона нервово перебирала бахрому на своїй шалі.
— А якщо нічого не вийде? — тихо спитала вона. — Що, як він виявиться хитрішим?
Софія відірвалася від екрана і подивилася на жінку.
— Олено Василівно, такі люди, як ваш племінник, не стільки розумні, скільки впевнені у своїй безкарності. Вони ніколи не зустрічали справжнього опору, тому вважають себе невразливими. Це їхня головна слабкість.
Макс саме перевіряв зарядку на запасних раціях, коли його телефон завібрував. На екрані знову висвітився невідомий номер.
Він натиснув на прийом.
— Пане Коваль, — голос Віктора лунав так м’яко, наче вони були старими друзями. — Сподіваюся, я не відволікаю вас від хатніх справ?
— Чого тобі треба?
— Дзвоню, щоб дати останній шанс. Моя пропозиція досі в силі. Збирайте речі, забирайте те, що вам пообіцяла моя тітка, і просто зникайте. Без образ.
Макс подивився на Олену, потім на Софію, яка одразу напружилася. Луна, почувши знайомий тембр голосу з динаміка, повільно підвелася з килимка.
— Навіть не мрій, — рівно відповів Макс.
Віктор коротко, сухо засміявся в трубку.
— Знаєте, я навів про вас довідки. Ваша служба на Сході. Кілька ротацій. Нагороди. Вражаючий послужний список.
— Ближче до діла.
— Діло в тому, що такі люди, як ви, звикли виконувати накази. Захищати об’єкт, виконувати місію. Але це не ваша місія, Максиме. Це сімейна справа. А сімейні справи мають властивість ставати… дуже брудними.
Макс відчув, як пальці самі собою міцніше стискають пластиковий корпус телефону.
— Це погроза?
— Це констатація факту. Моїй тітці сімдесят п’ять років. Вона крихка жінка, її розум затьмарений віком. Стрес від усього цього конфлікту може мати фатальні наслідки для її здоров’я. Якщо з нею раптом щось станеться… — голос Віктора сочився отруйною, фальшивою турботою. — Я просто дуже хвилююся за її благополуччя. На відміну від чужинців, які влізли в ситуацію, якої не розуміють.
Макс змусив себе дихати рівно.
— Я все розумію ідеально. Тобі потрібна її земля. Ти брехав, маніпулював, намагався її зламати. А зараз ти просто злякався. Бо вперше в житті хтось став тобі поперек горла.
На тому кінці запанувала тиша. Коли Віктор заговорив знову, від його розслабленості не лишилося й сліду.
— Субота, — виплюнув він. — Так чи інакше, все закінчиться в суботу.
Зв’язок обірвався.
Макс опустив телефон. Олена дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Що він сказав?
— Він підтвердив наш час. Що б він не готував, це станеться післязавтра.
Раптом з-за столу пролунав різкий звук — Софія вдарила долонею по стільниці.
— Максе, йди сюди. Швидко.
Він підійшов і подивився на монітор. Там була відкрита сторінка порталу “Судова влада України”.
— Я поставила його прізвище на моніторинг у всіх реєстрах, — швидко заговорила Софія, не відриваючи погляду від екрана. — Віктор учора вранці подав позов до районного суду. Заява про визнання фізичної особи недієздатною та встановлення опіки. Він долучив якісь медичні довідки з приватної клініки про те, що в Олени Василівни прогресуюча деменція. Він вимагає примусової судово-психіатричної експертизи і призначення його законним опікуном.
З грудей Олени вирвався звук, схожий на стогін пораненої тварини.
— Ні… Ні, він не може…
— Якщо суддя ухвалить рішення на його користь, він отримає повний контроль над усім вашим майном, — безжально констатувала Софія. — Засідання призначене на суботу. Дев’ята ранку. Вони якось протягнули це в прискореному режимі.
Макс не відривав погляду від екрана. Пазл нарешті склався. Денис, який говорив про “звільнення території” в суботу. Веремій не збирався влаштовувати пожежу чи силовий напад. Він збирався зробити все “законно”. Він планував просто викреслити Олену зі списку дієздатних людей, забрати її право підпису і розпоряджатися її життям. Це була крадіжка, загорнута в юридичну обгортку.
— Ми можемо це оскаржити? — Олена Василівна схопилася за спинку стільця, її руки тремтіли так сильно, що дерево тихо стукало об підлогу. — Довести, що я здорова?
— Ми зробимо більше, — Макс повернувся до неї. Його голос був тихим, але сповненим такої впевненості, що в кімнаті ніби стало легше дихати. — Ми не будемо просто захищатися. Ми його знищимо.
Він перевів погляд на журналістку.
— Ти зможеш зібрати все, що в нас є, в один залізобетонний пакет до завтрашнього вечора? Документи по “Горизонту”, виписки, свідчення Дениса, записи камер?
— Я спробую.
— Не пробуй. Зроби.
Софія кивнула і знову заклацала клавішами.
Макс підійшов до Олени Василівни і опустився перед нею навпочіпки, щоб їхні очі були на одному рівні.
— Послухайте мене уважно. Віктор думає, що зайде в цей суд і просто забере у вас усе. Він гадає, що ви зламані. Але він не знає, що в нас є розслідування Софії. Він не знає, що Денис нам усе розповів. Він не знає, що ми фіксували кожен його крок.
— А якщо суддя вже куплений? — по її щоці скотилася самотня сльоза. — Що, як цього буде недостатньо?
— Цього буде достатньо, — Макс узяв її за холодні руки. — Але мені потрібно, щоб ви зробили найважче. Мені потрібно, щоб у суботу ви зайшли в той зал і показали всім, хто ви є насправді. Не розгублена старенька. Не тягар. А жінка, яка вигодувала Луну, яка не побоялася піти проти всієї своєї родини заради справедливості. Боєць.
Олена Василівна хлипнула, намагаючись стримати сльози.
— Я не знаю, чи вистачить мені сил.
— Вистачить. Я бачив цю силу з першого дня, як ви прийшли сюди за своїми собаками. Ту саму силу, що є в Луни. Ви не здаєтеся.
Раптом жінка перестала плакати. Вона подивилася на свої руки в долонях Макса, потім перевела погляд на собаку, яка сиділа поруч і уважно слухала кожне слово.
Олена глибоко вдихнула.
— Я хочу вам дещо показати.
Вона звільнила свої руки і повільно, але вже без того паралізуючого тремтіння, пішла до своєї кімнати. Повернулася вона за кілька хвилин. У руках вона тримала старий, пожовклий по краях поштовий конверт.
— Ви питали мене про день, коли загинув мій брат, — сказала вона, сідаючи назад на стілець. Її голос більше не дрижав. — Того ранку, ще до полювання, Віктор приїхав до мене. Він був білий від люті. Він дізнався про трастовий фонд і про землю, яку Михайло переписав на мене. Він кричав, що батько хоче позбавити його спадщини.
Вона поклала конверт на стіл перед Максом.
— А потім він написав мені це. Того ж дня. Я зберегла листа. Сама не знаю навіщо. Можливо, якась частина мене завжди розуміла, що колись він мені знадобиться.
Макс обережно дістав із конверта складений навпіл аркуш паперу. Текст був написаний від руки, з сильним натиском ручки, який видавав агресію автора. Слова були прямими, звинувачувальними. Віктор писав, що ніколи не дозволить їй забрати те, що по праву належить йому. Що вона пошкодує, якщо спробує скористатися “старечою слабкістю” його батька.
Лист був датований рівно за день до того, як Михайло Веремій отримав смертельне вогнепальне поранення в лісі.
— Я двадцять сім років мовчала, — Олена Василівна випростала спину. Її очі блищали холодним, ясним світлом. — Я боялася його. Боялася правди. Але з мене досить. Хай чого б мені це не коштувало. Я більше не боюсь.
Софія підійшла ближче, дивлячись на старий папір так, ніби він випромінював радіацію.
— Це змінює все, — прошепотіла вона. — Якщо ми долучимо це до справи… Це мотив. Мотив для вбивства власного батька.
Макс перечитував різкі, злі рядки, написані рукою вісімнадцятирічного хлопця, який вже тоді вирішив, що людське життя коштує менше за його амбіції. Вони мали справу не просто з жадібним бізнесменом. Вони збиралися йти на війну з людиною, яка навчилася вбивати задовго до того, як отримала свій перший мільйон.
Субота невблаганно наближалася. Залишалося менше сорока восьми годин.