Частина 7
Тієї ночі Макс довго сидів на ґанку, поки жінки спали. Будинок був занурений у темряву, лише тонкий серп місяця освітлював засніжений двір. Луна лежала поруч, поклавши важку голову на його черевик. Її очі були розплющені, вона пильнувала разом із ним.
— Завтра все вирішиться, — неголосно промовив Макс, дивлячись на чорну смугу лісу.
Вухо собаки ледь помітно сіпнулося. Вона підвела голову і подивилася на нього своїм фірмовим, пронизливим поглядом.
— Ти все знала, правда? — запитав Макс, повільно погладжуючи її по густій шерсті на загривку. — З того самого дня, як Олена тебе забрала. Ти знала, що з Віктором щось не так.
Луна, звісно, не відповіла. Вона була просто собакою. Але Макс перестав у це вірити ще кілька тижнів тому. Він бачив, як вона привела його до прихованої камери, як затуляла собою Олену від Віктора, як відчувала чужинців задовго до того, як лунав хрускіт гілок. Луна не була просто твариною. Вона була вартовим. Тією, хто вижив — так само, як і він.
— Хай що б там сталося завтра, — Макс нахилився ближче до неї, — я хочу, щоб ти дещо знала. Ти врятувала мене того дня на трасі. Не лише тому, що тобі потрібна була допомога. А тому, що ти нагадала мені: є речі, за які варто битися.
Луна підвелася на лапи і м’яко ткнулася вологим носом йому в долоню. Її дихання було теплим, її присутність — абсолютною і реальною. Макс обхопив її за шию і притиснув до себе. Вперше за останні пів року він не почувався порожнім. Вперше з того дня, як його виписали зі шпиталю, він був готовий іти до кінця.
Сонце мало зійти за шість годин. І коли воно зійде, вони зустрінуть цей день разом.
Суботній ранок видався морозним. Холод пробирав до кісток, осідаючи інеєм на шибках. Макс був на ногах ще до світанку: перевірив машину, переглянув зібрані Софією папки з документами, прокрутив у голові всі можливі сценарії, як робив це перед кожним бойовим виїздом.
Олена вийшла зі своєї кімнати о шостій. На ній був темно-синій вовняний костюм, який виглядав так, ніби провисів у шафі не один десяток років. Її сиве волосся було ідеально зачесане і зібране на потилиці. Обличчя залишалося блідим, але в лінії губ читалася рішучість.
— Я знайшла його вчора на дні скрині, — сказала вона, розгладжуючи невидиму складку на рукаві. — Я вдягала його на похорон Михайла. Здалося, що сьогодні це буде доречно.
Макс кивнув, оцінюючи її рівну статуру.
— Ви виглядаєте сильною.
— А почуваюся так, ніби зараз знепритомнію. Мене нудить.
— Це нормально. Так ви розумієте, що вам не байдуже.
Із кімнати вийшла Софія. В одній руці вона тримала термокухоль із кавою, в іншій — важку шкіряну папку.
— Денис відписався, — одразу перейшла до справи журналістка. — Він буде під судом о восьмій тридцять. Йому страшно, але він приїде. Я також скинула частину наших матеріалів знайомому прокурору в області. Він дуже зацікавився схемами “Горизонту”.
Луна підвелася зі свого килимка біля груби, підійшла до Олени і притиснулася до її ноги. Жінка через силу всміхнулася, поклавши руку на теплу спину собаки.
— Вона все розуміє, правда? — тихо спитала Олена.
— Вона завжди все розуміє, — відповів Макс.
Вони вийшли з хати о сьомій п’ятнадцять. Софія сіла за кермо свого авто, Макс із Оленою влаштувалися на задньому сидінні. Жінка міцно, до побілілих кісточок, стискала стару сумочку, в якій лежав пожовклий лист від племінника. Луна залишилася з цуценятами. Вона не хотіла відпускати хазяйку — стояла біля дверей, напруживши все тіло, і тихо, жалібно скиглила.
— Я повернуся, — пообіцяла Олена, опустившись перед нею на коліна і обхопивши її морду долонями. — Чуєш? Я обов’язково повернуся.
Луна провела їх поглядом до самої хвіртки і залишилася сидіти на ґанку, поки машина не зникла за поворотом.
Районний суд розташовувався в центрі сусіднього містечка — стара триповерхова будівля з червоної цегли і важкими дубовими дверима. Коли вони під’їхали, на площі вже стояло кілька авто. Макс одразу помітив чорний “Мерседес” Віктора. Його щелепа рефлекторно стиснулася.
— Він уже тут, — констатувала Софія, паркуючись трохи віддалік.
— Добре, — рівно відповів Макс. — Нехай думає, що контролює ситуацію.
Вони пройшли через рамку металошукача і піднялися на другий поверх. Коридор суду пахнув старим папером, хлоркою та дешевою кавою. Це була та специфічна інституційна тиша, в якій кожен крок лунає занадто голосно.
Віктор стояв біля дверей зали засідань. Поруч із ним переминалися з ноги на ногу двоє чоловіків у дорогих, ідеально скроєних костюмах — вочевидь, його адвокати. Сам Віктор виглядав бездоганно: ні волосинки повз, краватка зав’язана ідеальним вузлом, на обличчі — фірмова співчутлива посмішка.
Він побачив їх і зробив крок назустріч, розвівши руки.
— Тітко Олено! — його голос рознісся луною по коридору. — Я такий радий, що ви знайшли в собі сили приїхати. Я хвилювався, що ця формальність буде для вас занадто важкою.
Олена зупинилася за два метри від нього. Її спина була прямою, як струна.
— Не торкайся мене, — різко сказала вона.
Посмішка Віктора здригнулася, але він швидко опанував себе.
— Я розумію, ви засмучені. Це важкий час для нашої родини. Але повірте, що б там не вирішив суд сьогодні, я роблю це виключно з любові до вас.
— Ти навіть не знаєш, що означає це слово.
Слова вдарили наче ляпас. Один з адвокатів нервово кашлянув. В очах Віктора майнула чиста, неприхована лють, але він одразу ж сховав її за маскою турботи.
— Ми поговоримо після засідання, — м’яко відповів він. — Думаю, ви зміните свою думку, коли зрозумієте, від чого я намагаюся вас врятувати.
Він розвернувся і першим зайшов до зали. Його юристи ковзнули слідом, як дві тіні.
Олена шумно видихнула, її плечі на мить опустилися. Макс поклав руку їй на спину.
— Ви добре впоралися.
— Мені хотілося кричати, — прошепотіла вона. — Хотілося вчепитися йому в обличчя і сказати, що я все знаю.
— Ваш час прийде. Але ми зробимо це за правилами. Знищимо його законно.
Софія перевірила телефон.
— Денис щойно відписав. Він чекає на першому поверсі. Його трусить, але він готовий говорити.
— Чудово. Почали.
Зала засідань виявилася невеликою. Кілька рядів дерев’яних лав для слухачів, стіл для сторін процесу, висока кафедра судді під гербом України. На лавах сиділо зо два десятки людей — переважно місцеві, які знали родину Вереміїв десятиліттями, і кілька невідомих чоловіків, вочевидь, журналістів або представників сільради.
Суддя Маргарита Тарасенко увійшла рівно о дев’ятій. Це була жінка за шістдесят, із суворим обличчям і уважними, чіпкими очима, які, здавалося, сканували кожного присутнього. Вона сіла в крісло, поправила окуляри і відкрила теку.
— Слухається цивільна справа за заявою Веремія Віктора Михайловича про визнання недієздатною Веремій Олени Василівни та призначення опікуна, — оголосила суддя сухим, діловим тоном. — Заявнику, вам слово. Обґрунтуйте свої вимоги.
Віктор підвівся. Він застебнув ґудзик піджака одним плавним рухом і подивився на суддю з виразом глибокого суму.
— Ваша честь, для мене особисто це величезна трагедія, — почав він тихо, з правильною паузою. — Олена Василівна — моя рідна тітка, моя єдина жива родичка. Я люблю її понад усе. Але іноді любов вимагає важких рішень. Протягом останніх місяців я з болем спостерігаю, як її психічний стан стрімко погіршується. Вона стала дезорієнтованою, параноїдальною і абсолютно не здатною адекватно керувати своїм життям та майном.
Олена Василівна міцніше стиснула сумочку. Макс ледь торкнувся її ліктя, закликаючи чекати.
— Вона приймає ірраціональні рішення, — продовжував Віктор, посилюючи голос. — Відмовляється від вигідних пропозицій щодо своєї нерухомості, які забезпечили б їй гідну старість. Тягне в дім безпритульних тварин, розводячи антисанітарію. А нещодавно вона взагалі потрапила під вплив абсолютно сторонніх людей. Чужинців, які ізолювали її від родини та користуються її вразливим станом.
Він повільно повернув голову і подивився просто на Макса. Його погляд був сповнений зневаги і тріумфу.
— Я не прошу суд покарати мою тітку. Я прошу призначити примусову судово-психіатричну експертизу на основі наданих мною довідок, щоб захистити її від самої себе. І від тих, хто хоче її використати.
Суддя Тарасенко щось коротко занотувала.
— Зрозуміло, пане заявнику. Сідайте. — Вона перевела погляд на інший бік столу. — Олено Василівно, хто представляє ваші інтереси в суді? У вас є адвокат?
Олена підвелася. Її ноги трохи тремтіли, але вона обіперлася руками об стіл.
— Я сама представляю свої інтереси, Ваша честь. Але мені допомагають ці двоє людей. Це Максим Коваль, мій близький друг. І Софія, журналістка-розслідувачка.
Залою прокотився гул здивованих голосів. Обличчя Віктора раптом втратило свій благородний сум. Він різко підскочив.
— Ваша честь, це обурливо! — вигукнув він. — Яка журналістка? Моя тітка явно марить, її маніпулюють просто в цій залі!
— Пане Веремій! — голос судді розрізав шум, як удар батога. Вона навіть не підвищила тон, але в ньому з’явилася крижана жорсткість. — Ще одна репліка без дозволу, і ви залишите залу. Сядьте.
Віктор неохоче опустився на стілець, нервово смикаючи краватку.
Суддя знову подивилася на Олену.
— Продовжуйте, Олено Василівно. Ви не згодні із заявою вашого племінника?
Олена набрала в груди повітря.
— Ваша честь, мій племінник не намагається мене захистити, — її голос зазвучав чисто і голосно, заповнюючи кожен куток судової зали. — Він намагається мене обікрасти. І він готовий піти на все, щоб це зробити.