Частина 8
Гомін у залі перетворився на глухий гул. Віктор знову підскочив, його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Це абсурд! Ваша честь, моя тітка хвора, вона повторює параноїдальні вигадки, які їй нав’язали ці люди!
— Сядьте, пане Веремій, — голос судді Тарасенко залишався непроникним, але вона вже не зводила погляду з Олени Василівни. — Суд вислухає всі сторони. Продовжуйте.
Софія зробила крок уперед і поклала на стіл свою важку шкіряну папку. Вона відкрила її, дістаючи акуратно зшиті стоси паперів.
— Ваша честь, ми маємо клопотання про долучення до матеріалів справи низки доказів, — чітко, по-діловому заговорила журналістка. — Тут містяться фінансові виписки, які доводять прямий зв’язок Віктора Веремія з ТОВ “Горизонт” та їхньою материнською компанією “Блеквуд Капітал”. Вони планують будівництво масштабного закритого курорту, і ділянка Олени Василівни є ключовою для реалізації цього проекту вартістю в десятки мільйонів.
Адвокати Віктора почали гарячково перешіптуватися. Один із них квапливо підвівся:
— Заперечую! Ваша честь, ці документи не стосуються предмета заяви. Ми розглядаємо питання дієздатності…
— Вони стосуються мотиву заявника, — різко перебила його Софія, дістаючи наступний файл. — Окрім цього, ми надаємо фотографії прихованих камер спостереження, які були встановлені на території будинку, куди пан Веремій намагався відселити свою тітку. А також роздруківки з реєстрів щодо двох ідентичних випадків у Київській та Івано-Франківській областях. Там компанія “Блеквуд” також тиснула на літніх власників землі. І в обох випадках власники, які відмовлялися підписувати договори, раптово померли за дуже сумнівних обставин.
Зала просто вибухнула. Люди на лавах почали переговорюватися на підвищених тонах. Суддя Тарасенко кілька разів сильно вдарила дерев’яним молотком по підставці.
— Тиша в залі! Охорона, виведіть тих, хто порушує порядок!
Коли шум трохи вщух, вона уважно подивилася на Софію.
— Ви робите дуже серйозні заяви. Ці документи мають юридичну вагу?
— Так, Ваша честь. Більше того, у нас є свідок, який може підтвердити, що Віктор Веремій наймав його для незаконного стеження і підготовки силового виселення Олени Василівни. Він чекає в коридорі.
Суддя кивнула судовому розпоряднику.
— Запросіть свідка.
Важкі двері відчинилися. До зали зайшов Денис. Він зняв свою зимову шапку і м’яв її в руках так сильно, що побіліли пальці. Хлопець уникав дивитися в бік Віктора, його погляд був прикутий до підлоги, поки він ішов до трибуни.
— Назвіть своє ім’я та прізвище, — наказала суддя. — І суд попереджає вас про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих свідчень. Ви це розумієте?
Денис важко ковтнув.
— Так. Денис Костенко. Я все розумію.
— Що вам відомо по суті справи?
Хлопець нарешті підвів голову. Він глянув на Макса, який стояв спокійно, заклавши руки за спину. Цей погляд ніби додав Денису впевненості.
— Пан Веремій заплатив мені гроші. П’ять тисяч гривень на картку. Я мав сидіти в лісопосадці біля хати, де зараз живуть ці люди, і доповідати йому, хто туди приїжджає, скільки людей всередині і коли вони лягають спати.
Віктор зціпив зуби так, що на вилицях заходили жовна, але його адвокат поклав йому руку на плече, змушуючи мовчати.
— Він казав вам, для чого це потрібно? — запитала суддя.
— Він казав, що йому треба знати все про військового, який там живе. — Денис зробив паузу і видихнув. — І він сказав мені бути на зв’язку в цю суботу. Бо сьогодні вони мали “звільнити територію”, а потім він планував розібратися з військовим. Назавжди.
Тиша в залі стала такою щільною, що було чути, як гуде стара система опалення в батареях.
Віктор зірвався на ноги, відштовхнувши руку свого адвоката.
— Це брехня! Цей малолітній наркоман просто хоче грошей! Вони йому заплатили, щоб він це сказав, Ваша честь, це дешева вистава!
— Кому з нас потрібні гроші, Вікторе? — голос Олени Василівни прозвучав напрочуд спокійно. Вона вийшла з-за столу і зробила кілька кроків до центру зали. Її плечі були розправлені. Вона дістала зі своєї старої сумки пожовклий конверт.
— Мій брат Михайло залишив цю землю мені, — сказала вона, дивлячись прямо в очі племіннику. — Він оформив дарчу, бо знав, що ти зробиш із його спадщиною. Він знав, хто ти такий.
Олена повернулася до судді і поклала конверт на стіл.
— Це лист. Його написав мій племінник за день до того, як загинув мій брат. За день до “трагічного випадку на полюванні”, де Віктор був єдиним свідком. У цьому листі він погрожує мені. Він пише, що дізнався про рішення батька і що ніколи не дозволить мені забрати те, що він вважає своїм.
Обличчя Віктора в одну мить втратило всі фарби. Він став сірим, як старий папір. Його адвокати перезирнулися з відвертим жахом — вони явно не знали про існування цього документа.
— То був нещасний випадок, — прохрипів Віктор. Його голос втратив усю свою силу. — Всі знають, що батько сам випадково натиснув на гачок…
— Справді? — Олена не відводила погляду. — То це тому ти двадцять сім років знищував усіх, хто ставав тобі на шляху? Боявся, що хтось почне ставити запитання? Це тому ти викинув моїх собак на мороз? Бо для тебе чуже життя нічого не важить, якщо воно заважає твоєму комфорту?
— Замовкни, — прошипів Віктор. Його руки затряслися.
— Ти вбив його, Вікторе. Свого батька. А потім намагався вбити мене — не фізично, а забравши моє право на власне життя, на власне ім’я.
— Я сказав, замовкни!
Очі Віктора налилися кров’ю. Він рвонув уперед, перекинувши стілець. Його руки потягнулися до горла Олени. Жінка навіть не здригнулася, вона просто стояла і дивилася на нього.
Але Віктор не встиг зробити і двох кроків.
Макс зреагував на рефлексах. Він не бив і не розмахував руками. Він просто зробив швидкий крок навперейми, перехопив витягнуту руку Віктора за зап’ястя, провернув її по осі і використав інерцію самого нападника. Віктор важко, з глухим ударом гепнувся обличчям на дерев’яну підлогу. Макс зафіксував його руку за спиною, притиснувши коліном між лопаток. Усе відбулося за півтори секунди. Жодної зайвої метушні. Тільки чиста, жорстка ефективність.
— Лежати, — тихо сказав Макс.
Віктор смикнувся, задихаючись від пилу та злості, але захват був сталевим.
Суддя Тарасенко вже стояла на ногах, луплячи молотком.
— Охорона! Негайно затримайте його!
Двоє поліцейських, які чергували в залі, підбігли до них. Макс спокійно відпустив руку Віктора і відступив на крок, дозволяючи правоохоронцям підняти нападника і закласти йому руки в кайданки.
Віктор важко дихав. У нього з носа текла тонка цівка крові від удару об підлогу. Дорогий костюм був пом’ятий і брудний. Він дико озирався навколо — на своїх адвокатів, які відступили до стіни, на суддю, на місцевих жителів, які дивилися на нього з огидою.
— Ви не розумієте! — крикнув він, коли поліцейські потягнули його до виходу. Його голос зривався на істерику, маска зірвалася остаточно. — Ця земля коштує мільйони! Вона мала бути моєю! Це моє по праву!
Важкі дубові двері зачинилися за ним, відрізаючи його крики.
У судовій залі запанувала важка, пульсуюча тиша. Люди переводили подих, намагаючись усвідомити те, що щойно відбулося на їхніх очах.
Суддя Тарасенко сіла на місце і поправила окуляри, які зсунулися на кінчик носа. Її руки злегка тремтіли, коли вона складала папери.
— Враховуючи обставини, що відкрилися в залі суду, та поведінку заявника, — її голос знову став суворим і офіційним. — Суд залишає заяву про визнання Олени Веремій недієздатною без задоволення. Крім того, я направляю окрему ухвалу до обласної прокуратури з вимогою негайно відкрити кримінальне провадження за фактом підробки медичних документів, шахрайства та нападу в залі суду. Також суд долучає до матеріалів наданий лист для перевірки фактів у справі про загибель Михайла Веремія.
Вона подивилася на Олену Василівну. Погляд судді пом’якшав.
— Ви дуже смілива жінка. Мені шкода, що вам довелося чекати так довго, щоб вас почули. Засідання закрито.
Тільки після удару молотка ноги Олени Василівни нарешті підкосилися. Вона важко опустилася на лаву і закрила обличчя руками. Макс сів поруч і мовчки поклав руку їй на плече.
— Усе закінчилося, — тихо сказав він. — Ви впоралися.
— Ми впоралися, — прошепотіла вона крізь сльози. — Ми всі.