Частина 4
Автоматичні двері районної дитячої лікарні роз’їхалися з тихим механічним шипінням. Марина та Андрій зробили крок у прохолоду холу, і різкий запах хлорки, мастики для підлоги та лікарняного антисептика миттєво осів на задній стінці горла.
Вони йшли мовчки. Андрій поклав широку долоню на спину Марини, м’яко, але впевнено скеровуючи її повз реєстратуру до ліфтів. Вони добре знали планування дитячої поліклініки з часів проходження медичних комісій, але сьогодні ці коридори відчувалися інакше. Повітря тут здавалося густішим, важчим.
На третьому поверсі двері ліфта відчинилися навпроти відділення інтенсивної терапії новонароджених. Це був невеликий тамбур із потертими стільцями та стіною, наполовину закритою жалюзі. Оксана Василівна вже чекала там. Працівниця служби у справах дітей виглядала втомленою, тримаючи в руках пластиковий стаканчик із кавового автомата. Під різким світлом люмінесцентних ламп тіні під її очима здавалися майже чорними.
Оксана Василівна підвелася назустріч.
— Марино. Андрію. Дякую, що приїхали так швидко.
— Як вона? — запитав Андрій. Його голос звучав низько, майже пошепки.
Соцпрацівниця жестом запропонувала їм сісти, але обоє залишилися стояти.
— Усе міняється щогодини, — Оксана Василівна подивилася на свій паперовий стаканчик, ніби підбираючи слова. — Вона крихітна, десь трохи більше двох кілограмів. Лікарі борються з сильним переохолодженням. У дихальних шляхах знайшли мікрочастинки намулу. Це означає, що вона була достатньо близько до води, щоб вдихнути вогке повітря з брудом. Зараз вона в кювезі на обігріві, під крапельницями.
Марина перевела погляд на зачинені двері з табличкою «Реанімація. Стороннім вхід заборонено». За ними було чути розмірене, високе пікання моніторів.
— У неї є ім’я? — тихо запитала Марина.
Оксана Василівна похитала головою.
— Поки що проходить як «Невідома». Якщо її стабілізують, ми оперативно оформимо тимчасове влаштування у вашу сім’ю. Але я маю бути з вами чесною. Наступні дванадцять годин — найкритичніші. Ви не зобов’язані сидіти тут і дивитися на це. Якщо хочете, можете почекати вдома, поки лікарі не дадуть хоч якихось прогнозів…
— Ми залишаємося, — м’яко, але безапеляційно перебив її Андрій.
Марина простягнула руку і взяла чоловіка за пальці. Вона стиснула його долоню так міцно, що кісточки побіліли.
— Вона не має бути зараз сама, — сказала Марина, не відриваючи погляду від дверей реанімації. — Що б не сталося, вона не буде сама.
Оксана Василівна дивилася на них кілька довгих секунд, а потім коротко кивнула.
— Я піду поговорю з черговим лікарем. Спробую провести вас до неї, як тільки дозволять.
За тридцять кілометрів звідти полуденне сонце безжально випікало землю на хуторі діда Архипа.
Олена стояла на узбіччі розбитої асфальтованої дороги, дивлячись униз, на крутий схил, що вів до ставка. Експерт-криміналіст із райвідділу, мовчазний і методичний чоловік на ім’я Діма, фотографував край асфальту.
— Ось тут є слід протектора, — Діма вказав ручкою на прим’яту траву та гравій. — Хтось різко з’їхав на узбіччя. Гума широка, протектор глибокий. Коли виїжджали назад на асфальт, колеса трохи забуксували, викинули сиру землю. Судячи з того, як підсох бруд, це було пізно вночі або під ранок.
Олена мовчки кивнула, заклавши великі пальці за ремінь. Вона подумки провела лінію від слідів шин униз, через густі, колючі хащі до старої дренажної труби.
— Спускаємось, — сказала Олена.
Вони обережно зсунулися слизьким глиняним схилом. Унизу, біля самої води, щільно тхнуло гнилим листям і стоячою водою. Бетонна труба була наполовину затоплена. Прямо біля її сухого краю, на м’якій багнюці, виднілися сліди.
Діма присів навпочіпки, наводячи об’єктив.
— Хтось спустився сюди, — прокоментував він, фіксуючи чіткий відбиток дорожнього черевика зі стертою п’ятою. — Пакунок поклали прямо в трубу, з самого краю. Напевно, щоб з дороги нічого не було видно.
Олена дивилася на темний отвір. Якби вночі пішов дощ, трубу затопило б за лічені хвилини.
— Але подивися на це, — голос Діми раптом змінився, втративши професійну відстороненість. Він вказав на ділянку глини трохи правіше.
Олена підійшла ближче. Берег тут був буквально розірваний. Серед кількох людських слідів виднілися десятки собачих. Але це не були акуратні відбитки лап тварини, яка просто пробігала повз. Глина була глибоко пошматована, сліди від кігтів тягнулися назад довгими, відчайдушними борознами.
— Вона впиралася всією вагою, — тихо сказала Олена, читаючи історію на землі.
— Собака, — підтвердив Діма, простежуючи поглядом хаотичні борозни вгору, на найкрутішу частину схилу. — Вона схопила клунок тут, біля води. Вага дитини постійно тягнула її назад. Дивись на ці ковзання. Собаці довелося битися за кожен сантиметр, щоб витягти її нагору до того сараю.
Олена підняла очі, простеживши цей страшний шлях. Він ішов прямо крізь найгустіші кущі ожини. Для виснаженої, голодної тварини цей підйом був справжнім пеклом.
Вона підійшла до куща ожини, що ріс на півдорозі до вершини. На одному з гострих шипів зачепилася і майоріла на вітрі крихітна, вицвіла нитка. Точнісінько такого ж кольору, як і брудна ковдра, яку собака захищала своїм тілом.
Олена дивилася на цю нитку. Людина, яка принесла сюди дитину, просто поклала її в бруд, розвернулася і спокійно пішла вгору до теплої машини. А бродячий собака кинувся в крижаний мул, стираючи лапи до крові, і відмовився здаватися.
Діма підвівся, витираючи піт з чола.
— Я п’ятнадцять років по районах їжджу, Олено. Але такого ще не бачив.
Олена дістала рацію. Тепер усе було зрозуміло. Це не був нещасний випадок чи чиясь дурість. Це був свідомий вчинок.
— Черговий, це третій, — голос Олени став холодним і зосередженим. — Зв’яжися з областю. Мені потрібні записи з камер системи «Безпечне місто» на виїзді з нашої траси в бік столиці. Період: з півночі до п’ятої ранку. Ми шукаємо машину, яка заїхала в район і дуже швидко його покинула.