Частина 5
Хірургічна раковина перед входом до відділення реанімації новонароджених пахла йодом і різким спиртовим антисептиком. Марина засукала рукава сорочки вище ліктів і натиснула коліном на металевий важіль дозатора, видавлюючи на долоні густу піну. Поруч те саме мовчки робив Андрій. Черговий медбрат попередив їх, що мити руки треба не менше двох хвилин, ретельно розтираючи кожен міліметр. Цей простий, механічний процес здавався нескінченним, але він давав Марині хоч якусь точку опори, щоб не зійти з розуму від думок.
Коли вони закінчили, високий і спокійний медбрат на ім’я Павло простягнув їм стерильні жовті халати з нетканого матеріалу.
— Вона в четвертому кювезі, — тихо сказав Павло, зав’язуючи маску на своєму обличчі. — Стан стабільний, але дівчинка дуже слабка. Намагайтеся говорити пошепки. Апаратура буде постійно пікати й блимати, не лякайтеся. Стежити за цими цифрами — моя робота, а не ваша.
Марина мовчки кивнула, не в силах вимовити ні слова. Андрій міцно стиснув її плече, і вони разом пройшли крізь важкі пластикові двері.
У реанімації було напівтемно. Світло давали лише екрани кардіомоніторів та спеціальні інфрачервоні лампи обігріву над пластиковими інкубаторами. У приміщенні стояв безперервний, ритмічний гул: механічні зітхання апаратів штучної вентиляції легень накладалися на цифрові переливи датчиків.
Павло підвів їх до найдальшого кута кімнати.
Марина зупинилася за пів кроку. Крізь прозорий акриловий купол кювеза вона нарешті побачила її. Дитина була неймовірно крихітною. На ній був лише мікроскопічний підгузок. Її грудна клітка підіймалася й опускалася короткими, швидкими поштовхами. Тонкі дроти тягнулися по блідій шкірі, з’єднуючись із датчиками на грудях та крихітній п’яті. Під шматочками медичного пластиру, що фіксували венозний катетер, Марина помітила темні, багряні синці на тендітній шкірі немовляти.
Андрій підійшов упритул до інкубатора, дивлячись на дитину зверху вниз. Він із шумом випустив з легенів довге, тремтяче повітря і міцно схрестив руки на грудях, ніби намагаючись утримати власне тіло в рівновазі.
Марина зробила ще один крок і обережно притиснула кінчики пальців до теплого пластику кювеза. Вона дивилася, як на моніторі біжить зелена ламана лінія серцебиття. Вони ще не підписали жодних офіційних паперів на тимчасове влаштування. Суд ще не позбавляв нікого батьківських прав. Але стоячи тут, у тихому гудінні медичних приладів, Марина відчула, як невидима, але абсолютно залізна гравітація намертво прив’язує її до цієї точки в просторі.
— Ми вже тут, — прошепотіла Марина так тихо, що її голос ледь пробився крізь шум кисневої помпи. — Тобі більше не треба боротися самій.
Тим часом у районному відділку поліції старий кондиціонер марно намагався впоратися з полуденною задухою.
Олена сиділа за своїм робочим столом, дивлячись на паперове горнятко з розчинною кавою. Її формені штани стояли колом від засохлої глини, а берці залишали брудні сліди на потертому лінолеумі, але вона навіть не думала їхати додому перевдягатися.
Поруч черговий опер, капітан Ковальчук, утомлено тер очі і крутив коліщатко мишки, переглядаючи на моніторі відео з камери спостереження системи «Безпечне місто». Камера стояла на розв’язці біля виїзду на трасу, за якихось три кілометри від повороту на хутір діда Архипа.
— Ось, дивись, — сказав Ковальчук, натискаючи на паузу.
Таймкод у кутку екрана показував 03:14 ночі. На чорно-білому відео було видно темний седан — можливо, старий «Хюндай» або «Шкода», роздільна здатність не дозволяла сказати точніше. Машина не виїхала на трасу, а звернула на темну районну дорогу, що вела до сіл.
Ковальчук потягнув повзунок уперед. О 03:38 той самий темний седан знову з’явився в кадрі. Цього разу він летів з боку району, проскочив перехрестя і різко пішов на розгін, вливаючись у потік на трасі в напрямку столиці.
— Двадцять чотири хвилини, — констатувала Олена рівним, безбарвним голосом. — Рівно стільки треба, щоб доїхати до старої труби, спуститися схилом, покласти дитину в багнюку і виїхати назад.
— Переднього номера немає, — Ковальчук спробував наблизити кадр, але пікселі лише розмилися. — А задній засвітило фарами машини, що їхала позаду на трасі. Але ми маємо точний час. Я скину запит до області, хай проженуть ці габарити по камерах на в’їзді в місто. Десь він та й засвітився.
Олена мовчки дивилася на застиглий кадр із машиною, що зникала в темряві. Людина за кермом просто поїхала геть, впевнена, що крижана вода та холод до ранку зроблять свою справу і ніхто ніколи нічого не знайде.
— Я займуся камерами, — сказав Ковальчук, згортаючи вікно плеєра. — Їдь додому, Гайдаш. Ти на ногах уже чотирнадцять годин і рознесла пів відра річкового мулу по моєму кабінету.
Олена нарешті відвела погляд від монітора. Вона повільно підвелася, відчуваючи, як ниє поперек. Її руки, попри спеку в кабінеті, досі пам’ятали фантомний холод крихітного дитячого тіла.
Перед тим як вийти з відділку, вона дістала телефон і набрала номер волонтерки Каті. Та відповіла майже одразу.
— Це Олена. Як вона там?
— Спить, — голос Каті звучав приглушено. — Ми змили весь бруд. Вона дозволила ветеринару обробити здерті лапи маззю, навіть не пискнула. З’їла жменю теплої консерви з руки, лягла на ковдру біля батареї і відключилася. Вона повністю виснажена, Олено.
— Наглядай за нею, — попросила поліцейська. — Я заїду завтра.
Олена поклала телефон у кишеню і вийшла на ґанок відділку. Сонце вже хилилося до горизонту, і в густій вечірній тиші вона знову виразно почула, як пікає лікарняний монітор і як важко дихає собака, притискаючись мордою до сирої землі.