Частина 6
Наступні два тижні світ Марини та Андрія звузився до розмірів третього поверху районної дитячої лікарні. Вони вивчили цей простір до міліметра. Запам’ятали графік зміни чергових медичних сестер, специфічний ритм дихання кисневого апарата та ту єдину точку в коридорі біля вікна, де Андрій міг зловити мобільний інтернет, щоб відправити робочі листи.
Вони не стискали цей час у короткі підсумки. Вони проживали його хвилину за хвилиною, з усією в’язкою реальністю медичної рутини. Були дні, коли показники дитини раптово падали, датчики зривалися на тривожний писк, і лікарі ввічливо, але твердо виставляли їх у коридор. Були ночі, коли Марина спала в незручному дермантиновому кріслі, притулившись лобом до теплого пластику кювеза, просто щоб відчувати вібрацію приладів, які тримали дівчинку на цьому світі.
На восьмий день лікарі прибрали трубку штучної вентиляції легень. На десятий — обережно витягли зонд для годування.
А на дванадцятий день медбрат Павло зайшов до палати, подивився записи в медичній карті, закріпленій на бильці, і мовчки опустив боковий борт пластикового ліжечка. Він перевів погляд на Марину, яка тримала в руках горнятко з чаєм.
— Можете взяти її, — сказав Павло, роблячи крок назад.
Марина поставила чай на тумбочку. Її руки зрадницько тремтіли. Вона обережно просунула долоні під спинку й голову дитини і повільно притиснула її до своїх грудей. Дівчинка здавалася майже невагомою, але цей крихітний об’єм пахнув дитячим лосьйоном і випраними лікарняними пелюшками. Немовля ледь помітно ворухнулося, пригріваючись біля ключиці, і тихо, протяжно зітхнуло.
Андрій стояв позаду Марини. Він не казав нічого зворушливого. Просто поклав підборіддя їй на плече, а своєю широкою долонею обережно накрив спину дитини, заплющив очі і видихнув так, ніби не дихав усі ці дванадцять днів.
Наступного дня Оксана Василівна зустрілася з ними в лікарняному буфеті. Вона поклала на пластиковий стіл товсту картонну папку і постукала по ній ручкою.
— Розпорядження райдержадміністрації про тимчасове влаштування дитини у вашу сім’ю підписане, — сказала соцпрацівниця, зберігаючи діловий тон, хоча в кутиках її очей зібралися теплі зморшки. — Обласне управління поліції відкрило кримінальне провадження щодо залишення в небезпеці, слідчі вже працюють з камерами. А служба тим часом готує позов про позбавлення невідомих батьків прав. Це бюрократія, вона забере кілька місяців, але дитину ви можете забирати додому.
Марина підписала документи, вдавлюючи кулькову ручку так сильно, що на зворотному боці паперу залишалися глибокі борозни. Коли вона дійшла до графи з ім’ям, яке вони мали дати дівчинці для реєстрації, то не вагалася. Вона акуратно вивела літери: «Майя». Це ім’я здавалося абсолютно правильним для дитини, яку знайшли в холодному травневому бруді і повернули до світла.
На іншому кінці району патрульні будні Олени Гайдаш повернулися до свого звичного, розміреного ритму.
Завершивши оформлення протоколу про межовий конфлікт між двома сусідами, вона заїхала на посипане гравієм подвір’я волонтерського притулку. Сонце вже відчутно припікало, нагріваючи дах службового авто.
У фоє притулку все так само тхнуло хлоркою і кормом. Волонтерка Катя стояла біля стійки реєстрації, розмовляючи з родиною. Це були чоловік і жінка років тридцяти п’яти та двоє хлопчиків молодшого шкільного віку.
— О, Олено, привіт! — Катя махнула рукою, запрошуючи її підійти. — Дуже вчасно. Знайомся, це родина Бойків. Олексій та Наталя. Вони приїхали з іншого кінця області.
Олена підійшла ближче, за звичкою поклавши великий палець на ремінь.
— Доброго дня.
— Ми бачили новини в місцевих пабліках, — сказав Олексій, міцно, по-чоловічому потискаючи їй руку. У нього був спокійний, втомлений погляд людини, яка багато бачила. — Про те, що сталося на тому хуторі. Катя сказала, що ветеринар сьогодні зранку дав дозвіл на виписку собаки.
Олена перевела погляд на скляні двері, що вели до блоку з вольєрами. Собака сиділа у своїй клітці. Найгірші жмути злиплої шерсті довелося вистригти, решту — ретельно вичесати. Вона досі виглядала хворобливо худою, ребра чітко проступали під шкірою, але її поза змінилася. Зникло те нервове, захисне тремтіння. Вона мовчки й уважно роздивлялася людей у фоє.
— Їй потрібен дуже тихий дім, — Олена знову подивилася на подружжя. — Вона багато пережила. Це не той собака, який одразу буде бігати за м’ячиком у дворі. З нею потрібна терплячість і жодного тиску.
— Ми переїхали в село два роки тому, — тихо відповіла Наталя, поклавши руку на плече молодшого сина. — Чоловікові після служби потрібна була тиша, та й нам усім теж. У нас великий двір за високим глухим парканом. Їй ніхто не заважатиме. А ім’я ми їй уже придумали. Назвемо Вірою.
Катя посміхнулася, взяла ключі і пішла до вольєра. Коли металева засувка клацнула, Віра не вискочила назовні. Вона ступала на лінолеум дуже обережно, її підстрижені кігті тихо цокали по підлозі. Вона зупинилася і втягнула носом повітря, вивчаючи нових людей.
Обидва хлопчики одразу, не змовляючись, опустилися на коліна просто на підлогу і простягнули вперед маленькі, відкриті долоні.
Віра завмерла. Вона не дивилася на них. Вона підняла очі на Олену — це був швидкий, але дуже осмислений погляд, ніби тварина чекала дозволу від єдиної людини, якій довіряла.
Олена відповіла коротким, ледь помітним кивком.
Тільки після цього собака повільно підійшла до дітей. Вона опустила голову, свідомо роблячи себе меншою і безпечнішою, і обережно ткнулася вологим носом у розкриту долоню старшого хлопчика. Той тихо засміявся і м’яко обхопив руками її шию. Віра не відсахнулася. Вона притиснулася до дитячого плеча і видихнула — довго, глибоко, ніби залишаючи весь тягар останніх двох тижнів на цьому волонтерському лінолеумі.