Богдан стояв посеред кухні, нависнувши над Даркою, як грозова хмара. «Де ти весь час пропадаєш?» — гримав він, стискаючи кулаки. — «Чому вдома бардак, їсти нічого?» Дарка відступила до стіни, серце закалатало: «Богдане, заспокойся, будь ласка. Я просто втомилася». Він ударив кулаком по одвірку: «Що тобі не подобається? Посидь, подумай над своєю поведінкою, а я в бар». Двері грюкнули, і Дарка лишилася сама, тремтячи від страху. Таким розлюченим вона його ще не бачила.
Наступного дня вона вирішила не сидіти вдома й пішла гуляти містом. У крамницях на Підвальній купила собі нову сукню, щоб хоч трохи підняти настрій. Пару разів краєм ока помітила знайому машину Богдана — з собачкою-брелоком на дзеркалі, але списала на збіг. Оксана зателефонувала й попросила забрати хлопців із гуртка біля школи. Мишко й Сашко радісно кинулися до Дарки з ганку, обійняли її, наче рідну. Вона відвела їх додому, зготувала обід — картоплю з куркою, — дочекалася Оксану й вийшла з під’їзду. І тут же наштовхнулася на холодний погляд Богдана.
«Що ти тут робиш? Слідкуєш за мною?» — обурилася вона. Він прошипів: «Тобто мені не привиділося. Ти з нею спішилася? Уже її дітей зі школи забираєш? Що далі — ДНК-тест і на аліменти мене посадите?» Дарка оторопіла: «Богдане, це ж твої діти!» — вирвалося в неї, і вона одразу пожалкувала, що зрадила таємницю Оксани. — «Вона нічого такого не планує». Він скривився: «Ти погано знаєш Оксанку. Вона — змія, чекає моменту вкусити».
«Про що ти взагалі?» — Дарка підняла голос. — «Тобі більше немає чим зайнятися, ніж за мною ганятися?» Богдан розреготався: «Ти тепер із моїми ворогами дружиш і помирати передумала. Сідай у машину!» — «Нікуди я з тобою не поїду, — відрізала вона. — Мені в поліцію треба». Він пирхнув: «Щось переконливіше вигадай!» Але Дарка вже розвернулася й швидко пішла геть. Богдан потупцяв за нею, але відстав.
У голові в нього гуділи думки. Хотілося увірватися до Оксани, рознести її квартиру, щоб знала, як пхатися в його життя. Але він стримався. Коханка, Наталка, зникла — телефон мовчав, а коли додзвонився, відповів якийсь чоловік. Усе валилося з рук. Дарка ж дійшла до відділку. Слідчий, Віктор Іванович, привітав її чаєм із лимоном і буркнув: «Вона хоче з тобою поговорити, інакше мовчить». — «Хто?» — здивувалася Дарка. — «Наталка, онука Казакова. Її вчора взяли».
Дарка кивнула: «Гаразд, поговорю». Віктор Іванович зітхнув: «Вона як сектантка — уперта. Хай говорить, що хоче». Наталку привели в кабінет. Виглядала вона непогано, але очі горіли ненавистю. «Чому ти не здохла? — процідила вона, дивлячись на Дарку. — Мабуть, дозу прорахувала погано». Дарка затремтіла: «За що ти мене так?» Наталка всміхнулася: «Досі не дійшло? Я з твоїм Богданом уже рік сплю. А він усе не наважиться тебе кинути».
«Ти — його коханка?» — Дарка закрила обличчя руками. — «Боже, яка я сліпа». Наталка розреготалася: «Тупа, як валянок. Я стільки натяків лишала — і розчіску на подушці, і парфуми на його сорочках. Він мене після роботи забирав, казав, що адреналін його заводить». — «А діда свого ти теж убила?» — тихо спитала Дарка. — «Через мене?» — «Старий і так зажився, — відмахнулася Наталка. — Перестав ліки пити, і все. А я їх брала в аптеці й тобі згодовувала».
«Навіщо я тобі?» — Дарка ледь стримувала сльози. — «Розлучитися не могла?» Наталка пирхнула: «Мені вдівця легше окрутити. Залишалося трохи». — «Чому Богдан мене до лікарів тягав?» — «Думав, ти симулювала», — всміхнулася Наталка. — «Слабкість, самонавіювання — він же дурень». Дарка видихнула: «Я на розлучення подаю».