Наталка сиділа навпроти Дарки, скаливши зуби в кривій усмішці. «Скажи Богдану, хай зв’яжеться з адвокатом, — процідила вона. — Я випишу довіреність, нехай продає дідову квартиру». Віктор Іванович, що мовчки слухав, пирхнув: «Не вийде. Убивці не успадковують майно жертви». Наталка вибухнула: «Докажи спершу!» — «Докажемо, — спокійно відповів слідчий. — Ексгумуємо діда, експертиза покаже, що ліків у ньому не було. А по тобі й так усе ясно — термос із ядом у нас». Вона заволала: «Це все вона винна! Не віддавала мені Богдана, зіпсувала життя! Запиши, що дід через неї помер!»
Дарка сиділа, як кам’яна, відчуваючи, як голова йде обертом. Віктор Іванович насилу втихомирив Наталку й вивів її з кабінету. Потім повернувся до Дарки: «Дякую, що допомогла. Вона тебе ненавидить — аж кипить. Але ти не бери в голову». Дарка схопилася за щоки: «Я думала, вона дружити хоче. От дурепа». Слідчий знизав плечима: «Буває. Її цілі були геть інші». Він провів її до виходу, і Дарка побрела геть, не відчуваючи ніг.
Надворі стемніло. Раптом із припаркованої машини вискочив Богдан і схопив її за рукав: «Що ти робила в поліції? На мене стукала?» — «Ні, — байдуже відповіла Дарка. — Твою коханку вчора взяли. Це вона мене труїла». Він завмер: «Яку коханку?» — «Наталку з моєї роботи. Я на розлучення подаю, дай мені його швидко». Богдан ошелешено кліпав: «Ти серйозно? Навіщо нам розлучатися?» — «Ти ще питаєш? — вона вирвала руку. — Після всього я з тобою не житиму. Радуйся, що вона тебе не прибрала за компанію».
Він спробував утримати її: «Подумай, куди ти підеш? На що житимеш? Твої копійки на роботі — сміх». Дарка відмахнулася: «Розберуся. Тамара Іванівна обіцяла мене до заступника директора перевести». Богдан скривився: «Вітаю з підвищенням», — і пішов до машини. Дарка набрала Оксану: «Можна до тебе переночувати?» — «Звісно, приїжджай», — зітхнула та. У квартирі Дарка розповіла все — і про Наталку, і про дітей, яких випадково видала Богдану. Оксана потерла скроні: «Не звинувачую тебе. Але раз усе так, прошу: якщо зі мною щось станеться, забери хлопців. Не віддай їх йому».
Дарка здивувалася: «Він же їм не батько офіційно». — «Він усе владнає, якщо захоче, — похмуро сказала Оксана. — Шустрий був завжди». — «А хто мені їх віддасть? Ми ж не родичі». Оксана пояснила: «У мене рідні не лишилося. В опіці сказали, можна написати заяву й указати опікуна на випадок смерті. Це не обов’язково, але враховують». — «І ти хочеш мене?» — очі Дарки розширилися. — «Так, на всяк випадок, — кивнула Оксана. — Але якщо не готова, відмовся». — «Ні, я згодна, — тихо сказала Дарка. — Тільки завещай усе хлопцям».
Наступного дня вони поїхали до опіки. Там підтвердили: таке можливо. Оксана написала заяву, потім у нотаріуса оформила заповіт на Мишка й Сашка. Дарка забрала речі з дому — Богдан уже склав їх у валізи й лишив біля дверей. Ключ вона кинула на стіл, двері зачинила, а заяву на розлучення подала онлайн. Богдан, на диво, швидко погодився. Увечері Дарка зателефонувала Юрію: «Можеш зустрітися?» Він зрадів: «Звісно, де ти?» Вони домовилися про ту саму піцерію на Личаківській.
Юрій обійняв її на порозі, і Дарка відчула, як напруга відступає. «Дякую тобі, — сказала вона. — Без тебе я б не впоралася». — «Ти з Богданом розійшлася?» — серйозно спитав він. — «Так, нема сенсу терпіти його зради». Юрій усміхнувся: «Твої аналізи майже в нормі. Скоро лікар тобі не знадобиться. І я перестану почуватися злочинцем, кличучи тебе на побачення». Дарка засміялася: «То це побачення? Я не проти».