Тетяна Василівна й Олена стояли, мов громом прибиті, не знаючи, куди подіти очі. Ірина зітхнула, відкладаючи ноутбук. «Слухайте, краще дочекаймося Сергія. Я йому подзвонила, він уже їде. Сідайте». — «А можна мультики подивитися?» — раптом озвався Денис, показуючи на телевізор у кутку. «Звісно, — усміхнулася Ірина, простягаючи пульт. — Там є дитячий канал». Хлопчик радісно вхопив пульт і вмостився на дивані, а Тетяна Василівна з Оленою так і лишилися стояти, відчуваючи сором і страх водночас. «Я вас не тримаю, — спокійно додала Ірина. — Можете йти. Але запис лишиться в Марії. І в поліції, якщо вона захоче подати заяву за незаконне проникнення».
«Яка ще поліція? — обурилася Тетяна Василівна, випроставшись. — Ми з добрими намірами прийшли!» — «Справді? — Ірина ледь усміхнулася. — А я чула, як ви казали, що кімната простора й Олені з Денисом тут буде добре. Це ваші «добрі наміри» — заселити Олену без відома Марії?» У цей момент у двері подзвонили. Ірина пішла відчиняти, і на порозі з’явився Сергій — блідий, із краплями поту на лобі. «Що тут коїться?» — видихнув він, побачивши маму й сестру в квартирі. «Цікаве питання, — кивнула Ірина, пропускаючи його. — Може, твоя мама пояснить?»
Сергій перевів погляд на Тетяну Василівну. «Мамо, що ви тут робите?» Вона гордо підняла голову: «Прийшли подивитися, як ви живете. Нічого страшного, просто екскурсія». — «А ключі звідки?» — голос Сергія задзвенів від напруги. «Е-е… у тебе взяли», — невпевнено мовила Тетяна Василівна. «Брешеш», — тихо сказав він, і це слово вдарило її, як ляпас. «Я тобі ключів не давав. Ти їх украла й копії зробила, так?» Олена раптом схлипнула: «Це все мама! Вона запропонувала залізти, поки Марії немає. Я не хотіла». — «Олено!» — обурилася Тетяна Василівна. — «Як ти можеш?» — «А що? — огризнулася та. — Це ж правда. Ти ключі зробила й мене покликала».
Сергій закрив обличчя руками. «Боже, який сором! Не вірю, що мої рідні на таке здатні». — «Та що такого? — вибухнула Тетяна Василівна. — Зайшли, подивилися. Що, в тюрму нас посадять?» У двері знову подзвонили. Ірина відчинила — на порозі стояли двоє поліцейських: молодий сержант і старший капітан із сивиною на скронях. «Добрий день, — сказав капітан. — Сусіди поскаржилися на шум і крики». Денис, побачивши форму, злякано притулився до мами. «Усе гаразд, — швидко сказав Сергій. — Просто сімейна сварка. Вибачте за клопіт».
«А ви хто?» — поцікавився капітан. «Я чоловік господарки квартири», — зітхнув Сергій. «А це моя мама, сестра й племінник. У гості прийшли». Капітан оглянув усіх, відчувши напругу. «Усе точно в порядку?» Ірина кашлянула. «Насправді є проблема. Ці люди проникли в квартиру без дозволу, із дублікатами ключів, зробленими потай. У нас є відео, де вони планують тут оселитися». Капітан посерйознішав. «Отакої. Тоді складемо протокол. Стаття 162 ККУ — незаконне проникнення в житло. Усім лишатися на місцях». — «Протокол? — зблідла Тетяна Василівна. — Який протокол? Ми ж родичі!» — «Родичі чи ні, а без дозволу заходити не можна, — терпляче пояснив капітан. — Тим паче з копіями ключів».
Сергій виглядав розгубленим, переводячи погляд із мами на сестру. «Може, це помилка? — пробурмотів він. — Мамо, скажи, що ви не робили копій». Тетяна Василівна притисла руку до грудей. «Серьоженько, я ж за тебе хвилююся. Хотіла запасний ключ мати, раптом що». — «Не бреши, — втомлено сказав Сергій. — Ти це зробила, щоб за нами стежити. І от до чого дійшло». Сержант уже дістав бланк протоколу. «Встановимо особи. Паспорти, будь ласка». Ірина втрутилася: «Можна пропозицію? Я представляю Марію. Вона на чергуванні. Пропоную обійтися попередженням, якщо Тетяна Василівна й Олена вибачаться перед Марією й віддадуть усі ключі».