Капітан задумливо глянув на Тетяну Василівну й Олену. «Варіант можливий, але рішення за власницею квартири», — сказав він, поправляючи кашкет. «Я зв’яжуся з Марією», — кивнула Ірина, дістаючи телефон. «Ніяких дзвінків! — зойкнула Тетяна Василівна. — Не телефонуйте їй! Ми зараз підемо!» — «Боюся, це неможливо, — зітхнув капітан. — Факт порушення зафіксовано. Або протокол, або відмова від претензій». Денис тихо заплакав, злякавшись чужих людей у формі. Олена пригорнула сина. «От довели дитину! Нелюди!» — «А вам не соромно втягувати хлопчика в таке?» — різко спитав Сергій. — «Що він тепер подумає про бабусю й маму, які в чужий дім лізуть?» — «Як ти смієш? — обурилася Тетяна Василівна. — Я тебе ростила, ночей не спала, а ти обираєш цю…?» — «Цю — мою дружину, — твердо відрізав Сергій. — Я обираю Марію, яка працює до знемоги, допомагає людям, чесно платить іпотеку й ні в кого не краде. На відміну від декого».
У кімнаті запала тиша, важка, як зимовий туман над Дніпром. Ірина тихо розмовляла по телефону в кутку, капітан чекав, сержант стояв біля дверей, ніби стеріг вихід. Нарешті Ірина закінчила дзвінок. «Поговорила з Марією. Вона згодна не подавати заяву, якщо це не повториться й усі ключі їй віддадуть. І хоче поговорити з Сергієм наодинці, коли повернеться». Тетяна Василівна полегшено видихнула. «Ну от, так би зразу. Звісно, не повториться. Ключі віддам». Вона покопалася в сумочці й витягла зв’язку. «Усе?» — строго спитав капітан. — «Подумайте добре. Якщо ще копії спливуть, справа стане серйознішою». Тетяна Василівна зам’ялася, але дістала з потайної кишені ще один ключ. «Оце від верхнього замка», — буркнула вона. Ірина забрала ключі й поклала на стіл.
«Добре, — кивнув капітан. — Складемо протокол про бесіду й закінчимо на цьому». Поки поліцейські заповнювали папери, у квартирі панувала напружена тиша. Денис уже заспокоївся й знову втупився в мультики, не розуміючи всієї біди. Тетяна Василівна сиділа на краєчку стільця, стиснувши губи, кидаючи гнівні погляди на Ірину, ніби та була винна в усьому. Олена нервово теребила ремінець сумочки, мріючи втекти подалі від цього кошмару. Сергій стояв біля вікна, дивлячись на засніжений двір. У грудях гуділо від болю й порожнечі — думки гасали, як трамваї на Подолі, але жодну не вдавалося вхопити.
Нарешті поліцейські закінчили. «Розпишіться тут, — капітан простягнув папери Тетяні Василівні й Олені. — Це підтвердження бесіди про недопустимість проникнення». Жінки мовчки підписали. «І вам, молодий чоловіче», — звернувся до Сергія. Той машинально розписався, не читаючи. «Усе, — капітан зібрав документи. — Сподіваюся, це буде вам уроком». — «Звісно, — закивала Тетяна Василівна, оговтавшись від страху. — Більше ніколи». Поліцейські пішли, лишивши за собою тишу. Її порушила Тетяна Василівна: «От довели до поліції. Довольні?» — вона зиркнула на Ірину. — «А якби сусіди дізналися? Який сором!» — «Мамо, — тихо сказав Сергій, — ти серйозно? Ми маємо дякувати, що Марія не подала заяву. А ти ще й обурюєшся». — «Серьоженько, невже ти думаєш, що я навмисне?» — Тетяна Василівна заморгала, зображуючи здивування. — «Я просто хотіла глянути, як ви живете».
«Годі, — різко обірвав Сергій. — Я все чув. Ви з Оленою планували її тут поселити. У квартиру Марії. Без дозволу. Це просто в голові не вкладається». — «А що такого? — раптом озвалася Олена. — Ти мій брат, маєш допомагати. Денисові потрібна нормальна кімната, а не куток у бабусі». — «То знайди роботу й зніми квартиру!» — не витримав Сергій. — «Ти доросла, мати. Досить жити за чужий рахунок». Олена схопила сумку й скочила на ноги. «Ах так? Ну й добре! Обійдуся без твоєї допомоги. Ходімо, мамо, нам тут не раді».