Тетяна Василівна крутила ключ у верхньому замку, докладаючи всіх зусиль. Він піддавався повільно, зі скрипом, але зрештою клацнув. З нижнім довелося повозитися ще хвилин десять. «Мамо, скільки можна? — нервувала Олена, притискаючи Дениса до себе. — А якщо сусіди вийдуть? Що скажемо?» — «Скажемо, що родичі, — відмахнулася Тетяна Василівна, пихкаючи над замком. — Що тут такого? Майже готово». Нарешті ключ провернувся, двері відчинилися, і вона полегшено видихнула. «Ну от, а ти боялася. Заходьте». Вони ступили в тісну прихожу, де пахло свіжими шпалерами й трохи пилом. Олена одразу почала розглядатися. «Шпалери дешеві, — критично мовила вона, провівши пальцем по стіні. — І ламінат якийсь потертий. Економили, видно».
«Ще б пак, — підтакнула Тетяна Василівна. — З їхніми-то доходами». Денис зацікавлено розглядав картину на стіні — репродукцію з морським пейзажем, куплену Марією на базарі біля метро. «Класно, — сказав він. — Як у нас в Одесі було». — «У Марійки смак, як у бабусі, — пирхнула Олена. — Такі картини тепер хіба в сільських хатах висять». Тетяна Василівна зайшла до кімнати й задоволено кивнула: «А кімната простора, що й казати. І балкон є». Вона відчинила балконні двері. «Глянь, Олено, навіть квіти ростуть — герань у горщиках. І вид нічого собі — на озеро». Олена тим часом нишпорила в шафі. «Ого, скільки тут шмоток! І все не з базару, я бачу. От куди гроші йдуть».
«Мабуть, для роботи, — припустила Тетяна Василівна, хоч у голосі проскочила заздрість. — Вона ж із людьми працює». — «Та ну, для роботи в неї форма є, — відмахнулася Олена. — Це все для себе, коханої. На Серьогу економить, а собі купує». Вони перейшли на кухню. Тетяна Василівна одразу відчинила холодильник. «Глянь, усе по поличках, як в аптеці. І продукти якісь дивні — сир знежирений, салат, курка варена. Бідний Серьожа, мабуть, тут голодом сидів». — «А це що?» — Олена вказала на маленьку чорну коробочку над холодильником. «Не знаю, — насупилася Тетяна Василівна. — Може, годинник якийсь?» — «Дивний годинник, без цифр, — примружилася Олена. — І щось блимає».
Раптом із кімнати пролунав жіночий голос: «Добрий день. Можу спитати, що ви робите в чужій квартирі?» Тетяна Василівна скрикнула й схопилася за серце. Олена зблідла, притиснувши Дениса до себе. Вони повільно вийшли з кухні й побачили молоду жінку в кріслі з ноутбуком на колінах. «Ви хто?» — видавила Тетяна Василівна, тримаючись за дверний одвірок. «Я Ірина, подруга Марії, — спокійно відповіла незнайомка. — А ви, здається, Тетяна Василівна й Олена. Марія про вас багато розповідала. Шкода, не згадувала, що ви сьогодні завітаєте». — «Ми… до Серьожі, — знайшлася Тетяна Василівна. — Він просив дещо забрати». — «Дивно, — Ірина підняла брову. — Чомусь він Марію не попередив. І мене теж. Я тут за її проханням, доглядаю за квартирою, поки вона на чергуванні».
«Ми не знали, — пробурмотіла Олена, відступаючи до дверей. — Мабуть, підемо». Ірина кивнула на ноутбук. «Бачите, тут є відеоспостереження. Камери на вході, в кімнаті й на кухні — усе фіксують. Я вже хвилин десять дивлюся, як ви оглядаєте чужий дім і коментуєте. Усе записано». Тетяна Василівна зблідла ще дужче. «Яке відеоспостереження? Це що, в’язниця?» — «Ні, це приватна власність, — спокійно пояснила Ірина. — Господар має право ставити камери для безпеки. Особливо якщо боїться непроханих гостей». — «Ми ж родичі!» — вибухнула Тетяна Василівна. — «Яке ще «непрохані»?» — «Сергій, чоловік Марії, зараз тут не живе, — зазначила Ірина. — І, наскільки я знаю, не дозволяв вам заходити без нього. Чи я помиляюся?» Тетяна Василівна й Олена переглянулися. Їх спіймали на гарячому.