Олена рвонула до дверей, але Ірина перегородила їй шлях. «Стривайте, — спокійно сказала вона. — Ви забули про домовленість. Марія просила дочекатися її, щоб ви вибачилися особисто». — «Ще чого! — пирхнула Тетяна Василівна. — Не буде цього! І так принизилися, досить!» — «Мамо, — у голосі Сергія бриніла така втома, що свекруха мимоволі замовкла, — ти не розумієш? Це останній шанс хоч якось усе виправити. Марія могла заяву написати, і в тебе б уже були справжні проблеми. А вона лише просить вибачень». — «Що, мені в ноги їй кланятися?» — єхидно спитала Тетяна Василівна. — «Ні, просто сказати «вибач», як нормальна людина, — зітхнув Сергій. — Хоч би заради мене».
Тетяна Василівна глянула на сина й щось у його очах — суміш розчарування й рішучості — змусило її стриматися. «Гаразд, — неохоче буркнула вона. — Дочекаємося. Але недовго». Ірина зиркнула на годинник. «Марія сказала, що спробує відпроситися раніше. Година-півтори, думаю». — «Чаю хочете?» — «Обійдуся», — відрізала Тетяна Василівна, відвернувшись. Олена знизала плечима: «А мені можна? І Дениску пригостити». Ірина кивнула й пішла на кухню. Сергій рушив за нею. «Дякую, що не загострила, — тихо сказав він, коли вони лишилися вдвоєм. — Усе це так ніяково». — «Не мені вирішувати, — знизала плечима Ірина, дістаючи чашки. — Марія — моя подруга, я за неї. Але знаєш, Сергію, — вона пильно глянула на нього, — їй зараз дуже важко. Вона тебе любить, але відчуває, що ти її зрадив».
Сергій опустив голову. «Я знаю. Повівся, як ідіот. Мені соромно, ти не уявляєш». — «Уявляю, — Ірина поставила чайник. — Є приказка: друг пізнається в біді. А я б сказала — чоловік у конфлікті з мамою. І важливо, на чиєму боці ти будеш». — «На боці Марії, — твердо мовив Сергій. — Тепер точно знаю». Ірина всміхнулася: «От і добре. Головне, щоб вона повірила».
Марія йшла засніженою вулицею на Позняках, кутаючись у шарф. Голова гуділа від утоми й тривоги. Після дзвінка Ірини вона ледве дочекалася кінця зміни — думки про те, що свекруха з Оленою вдерлися в її дім, не давали спокою. Копирсалися в речах, планували заселитися… Якби Ірина не залишилася доглянути, якби не камери, які Марія поставила після крадіжки в сусідньому під’їзді, що б тоді було? Сльози навернулися на очі, але вона різко їх змахнула. «Ні, плакати не буду, — подумала вона рішуче. — Досить терпіти від цієї сімейки».
Біля під’їзду вона побачила Сергія. Він стояв, переминаючись із ноги на ногу, і курив — хоч кинув п’ять років тому. Побачивши її, кинув недопалок і ступив назустріч. «Маріє, я…» — «Не тут, — коротко обірвала вона, проходячи повз. — Удома поговоримо». У ліфті стояла тиша. Марія дивилася на кнопки, Сергій — на свої черевики. Між ними ніби виріс мур. У квартирі вона одразу відчула напругу. Тетяна Василівна сиділа на дивані, випрямившись, як на допиті. Олена кусала губи, поглядаючи на Дениса, який малював щось у блокноті. Ірина тримала чашку чаю. «Добрий вечір», — сухо мовила Марія, знімаючи пальто. «Рада, що дочекалися». — «Маріє, як ти?» — підвелася Ірина. «Важка зміна, — Марія потерла очі. — Дякую, що лишилася. І за дзвінок». — «Усе записала, — тихо додала Ірина. — Файл у твоєму хмарному сховищі, про всяк випадок». — «Добре, — кивнула Марія й повернулася до Тетяни Василівни. — То що, слухаю вас».