Тетяна Василівна стиснула губи, явно не бажаючи говорити першою. Олена заворушилася, нервово теребячи край светра. «Мамо, Олено, — голос Сергія прозвучав твердо, як ніколи, — ви хотіли щось сказати Марії?» Тетяна Василівна зітхнула, ніби перед стрибком у крижану воду. «Марійко, ми… Я хочу вибачитися за сьогодні, — почала вона, зціпивши зуби. — Не мали права заходити без дозволу. І… це більше не повториться. Ключі віддали». Марія склала руки на грудях і перевела погляд на Олену. «А ти що скажеш?» Олена зам’ялася. «Я… теж вибачаюся. Дурна ідея була. Ми просто… я просто…» — «Просто що? — холодно спитала Марія. — Хотіла безкоштовно пожити в моїй квартирі, за яку я плачу по п’ятдесят тисяч іпотеки щомісяця? За яку я гарую на двох роботах і відмовляю собі в усьому?»
«Маріє, — Сергій ступив уперед, — це не лише Олена. Ми всі винні. Я найбільше. Мав одразу це припинити, а не дозволив мамі й сестрі собою маніпулювати». — «Сергію!» — обурилася Тетяна Василівна, але він її перебив. «Так, мамо, маніпулювати, — твердо сказав він. — Ти тиснула на жалість, згадувала свої жертви заради нас, тата приплітала. Знала, як це на мене діє, і користувалася». Свекруха відкрила рот, але замовкла, побачивши його погляд. «А ти, Олено, — Сергій повернувся до сестри, — усе життя перекладаєш відповідальність на інших. Спочатку на маму, потім на своїх чоловіків, тепер на мене. Досить. Час самій усе вирішувати». Олена опустила голову — сперечатися не стала, можливо, вперше відчувши правду в його словах.
Марія дивилася на цю сцену, здивована. Вона ніколи не бачила Сергія таким — упевненим, сильним, здатним кинути виклик матері. Це був інший чоловік. «Маріє, — Сергій повернувся до неї, — хочу поговорити наодинці, якщо можна». Вона вагалася. Частина її прагнула виплеснути свекрусі й Олені все, що накопичилося за роки. Але в очах Сергія було стільки каяття, що вона кивнула. «Гаразд. Ходімо на кухню». Тетяна Василівна здригнулася, ніби хотіла щось сказати, але Ірина зупинила її легким дотиком до плеча. «Дайте їм побути вдвох. Це важливо».
На кухні Марія сіла за стіл, склавши руки. Сергій прислонився до холодильника. «Маріє, я не знаю, як сказати, як мені соромно, — почав він, дивлячись у підлогу. — Те, що мама з Оленою зробили, — непростимо. Але ще гірше, що я це допустив. Мав одразу їх зупинити, а я злякався». — «Чому, Серьожо? — тихо спитала Марія. — Чому не став на мій бік? Я твоя дружина. П’ять років разом, я завжди тебе підтримувала. А ти мене покинув, коли стало важко». Сергій важко зітхнув. «Усе життя я жив із думкою, що мушу виправдовувати мамині сподівання. Після тата вона казала: «Ти тепер за головного в сім’ї, дбай про нас із Оленою». Я старався — вчився, закінчив універ із червоним дипломом, роботу знайшов. Але мамі завжди мало. Що б я не робив, вона хотіла більшого».
Він провів рукою по волоссю, збираючись із думками. «Коли я тебе зустрів, усе змінилося. Ти прийняла мене таким, як є — без умов, без вимог бути кращим чи багатшим. Ти просто мене любила. І я злякався це втратити. Намагався догодити всім — і тобі, і мамі». — «Так не буває, Серьожо, — м’яко сказала Марія. — Рано чи пізно треба обирати». — «Я знаю, — кивнув він. — І сьогодні обрав. Коли побачив, як мама з Оленою вдерлися в наше життя, зрозумів — більше не можу їм потурати. Це несправедливо до тебе. І до нас».