Марія довго дивилася на Сергія, шукаючи в його очах щирість. І вона була там — глибока, справжня, яку не підробиш. «Я вірю тобі, Серьожо, — нарешті сказала вона, відчуваючи, як тремтить голос. — Але мені потрібні не лише слова. Мені потрібні дії. Я не хочу жити в страху, що твоя мама чи сестра в будь-який момент увірвуться до нас із претензіями». — «Обіцяю, цього не буде, — твердо відповів Сергій. — Я поговорю з ними, поставлю чіткі межі. Ніхто не вказуватиме, як нам жити й що робити з нашим домом». Марія ледь усміхнулася. «Нашим? Ти почав називати цю квартиру нашою? А не «твоя квартира, живи як хочеш»?» Сергій зніяковів. «Я був неправий. Це наш дім, бо ми — сім’я. Хоч за паперами вона твоя, я завжди вважатиму її спільною. І захищатиму її».
Він підійшов і обережно взяв її за руку. «Маріє, я дуже перед тобою винен. Повівся, як слабак, як мамин синочок. Але я хочу це виправити. Хочу бути чоловіком, якого ти заслуговуєш. Даси мені шанс?» Марія відчула, як до горла підкочує ком. За ці дні вона виплакала всі сльози, але вони знову навернулися. «Знаєш, Серьожо, я так втомилася бути сильною, — зізналася вона, опустивши очі. — Усе сама: на роботі — відповідальність за хворих, удома — іпотека, побут. А коли стало важко, навіть від тебе підтримки не дочекалася». — «Пробач, — Сергій опустився перед нею на коліна. — Клянуся, більше такого не буде. Я буду поруч, що б не сталося».
Марія хотіла щось сказати, але двері кухні раптом рипнули, і в щілині з’явилася голова Дениса. «Тьотю, можна попити?» — несміливо спитав він. Марія швидко витерла очі й усміхнулася. «Звісно, Денисе. Що хочеш — води чи соку?» — «Соку», — хлопчик зайшов, тримаючись за одвірок. «А ви плакали?» — «Ні, — похитала головою Марія, дістаючи з холодильника пакет із яблучним соком. — Просто очі втомилися. Я сьогодні багато працювала». — «А ви хто по роботі?» — зацікавився Денис, беручи склянку. «Медсестра, — відповіла вона. — Працюю в лікарні, допомагаю лікарям лікувати людей». Очі хлопчика розширилися. «Ого! А уколи робите?» — «Роблю, — всміхнулася Марія. — І крапельниці ставлю, і перев’язки». — «Круто! — захоплено сказав Денис. — А я уколів боюся». — «Усі бояться, — підморгнула вона. — Навіть дорослі, просто не зізнаються».
Денис хихикнув і відпив соку. «Дякую. А можна ще помалювати? У вас фломастери класні, не як у бабусі — старі й ледве малюють». — «Малюй, — кивнула Марія. — Тільки стіл не брудни, добре?» — «Я акуратно!» — пообіцяв хлопчик і вибіг. Сергій, усе ще стоячи на колінах, похитав головою. «Діти… Їм байдуже до наших драм, живуть собі й радіють». — «І добре, що так, — зітхнула Марія. — Ці драми можуть життя отруїти». Сергій підвівся й сів поруч. «То ти мене пробачиш?» Марія помовчала, збираючи думки. «Сергію, я тебе люблю. Правда люблю. Але те, що сталося, мене дуже ранило. Я не можу просто забути й удавати, що все гаразд. Мені потрібен час, щоб знову тобі довіряти». — «Розумію, — кивнув він. — Чекатиму, скільки треба. Але… можна мені повернутися додому? Я скучив за тобою. За нами».
Марія глянула йому в очі — сповнені надії й каяття. Серце здригнулося. «Можна, — тихо сказала вона. — Але за однієї умови. Ми зараз вийдемо й скажемо твоїй мамі й сестрі, що ніхто з них у нашій квартирі жити не буде. Ніколи. І ти мене підтримаєш». — «Обіцяю, — серйозно мовив Сергій. — Усе скажу, як є». Він встав і простягнув руку. «Ходімо. Час розставити крапки».