Сергій і Марія вийшли з кухні, тримаючись за руки. У кімнаті атмосфера змінилася: Тетяна Василівна вже не виглядала такою войовничою, а Олена сиділа тихо, задумавшись. Денис малював на підлозі, гудячи собі під ніс мелодію з мультиків. Ірина відійшла вбік, даючи їм простір. «Мамо, Олено, — почав Сергій, стискаючи руку Марії, — ми поговорили й хочемо дещо пояснити». Тетяна Василівна підняла голову, але промовчала. «По-перше, я повертаюся додому, до дружини, — твердо сказав він. — Наша сварка була помилкою, яку я виправлю». Олена скривила губи, але не озвалася.
«По-друге, — продовжив Сергій, — ця квартира — наш із Марією дім. Ми вирішуємо, хто тут буває і коли. І я чітко кажу: Олена з Денисом тут жити не будуть. Ні тимчасово, ні постійно. Це не обговорюється». — «Серьожо! — обурилася Тетяна Василівна. — Як ти можеш? Олена — твоя сестра, Денис — племінник!» — «Так, і я їх люблю, — кивнув він. — Але любов — це не дозволяти сідати собі на шию. Олені тридцять, пора брати відповідальність за своє життя». — «Як ти смієш? — скочила Олена. — Після всього, що я пережила! Невдячний!» — «А що ти пережила, Олено? — спокійно спитав Сергій. — Кинув черговий чоловік, який не захотів тебе утримувати? Мільйони жінок ростять дітей самі — працюють, знімають житло. Чим ти гірша?»
Олена захлинулася від обурення. «Де я роботу знайду з моєю освітою?» — «А де ти її шукала? — втрутилася Марія. — За три роки хоч одне резюме відправила? Чи сподівалася, що хтось усе за тебе зробить?» — «Не твоя справа!» — огризнулася Олена. — «Моя, — спокійно відрізала Марія. — Бо ти претендуєш на мою квартиру. Я маю право знати, чому ти сама себе не забезпечуєш». — «У мене мала дитина! Хто з ним сидітиме?» — «Йому п’ять, — зауважила Марія. — Він у садочку може бути, а ти — працювати, як усі матері». — «Припиніть дівчинку цькувати! — втрутилася Тетяна Василівна. — Вона й так настраждалася». — «Мамо, ти не допомагаєш, — втомлено сказав Сергій. — Ти завжди Олену виправдовуєш, і що з того вийшло? У тридцять вона не вміє сама рішень приймати».
Тетяна Василівна стиснула губи. «То ви відмовляєтеся сестрі допомагати? Кидаєте її в біді?» — «Ми не відмовляємося, — терпляче пояснив Сергій. — Допоможемо знайти роботу, посидимо з Денисом, якщо треба, дамо грошей на перший місяць оренди. Але утримувати її й віддавати квартиру не будемо». — «Усе з вами ясно, — Тетяна Василівна підвелася. — Олено, збирайся. Нам тут не раді». — «Мамо, ти знову за своє, — похитав головою Сергій. — Ніхто вас не виганяє. Ми просто ставимо межі». — «За моїх часів про межі не говорили, — обурилася вона. — Сім’я була сім’єю, усі допомагали». — «І квартири від держави давали, — додала Марія. — А я свою роками заробляла. І вирішую, хто в ній житиме».
«Фу, яка меркантильна, — скривилася Тетяна Василівна. — Не думала, Серьоженько, що ти вибереш таку черству». Сергій гримнув кулаком по столу — чашки підстрибнули. «Досить! Досить ображати мою дружину! Досить мною маніпулювати! Якщо ти не поважаєш мій вибір і мою сім’ю, то краще нам якийсь час не бачитися». Тетяна Василівна зблідла. «Ти від матері відмовляєшся?» — «Ні, мамо, — уже спокійніше сказав він. — Я прошу поважати моє життя й мою дружину. Це не складно». Вона хотіла щось сказати, але Олена раптом підвелася. «Мамо, годі, — тихо мовила вона. — Серьога правий. Ми перегнули. Треба було спитати, а не лізти за їхніми спинами».
Тетяна Василівна здивовано глянула на дочку. «Олено, ти що?» — «Просто зрозуміла, як це виглядає, — знизала плечима та. — Ми справді повелися некрасиво». Ірина, яка мовчки спостерігала, кивнула. «Дуже зріло сказано». Олена слабо всміхнулася. «Мабуть, давно пора подорослішати, еге ж?»