Вечір у квартирі Тетяни Василівни на Дарниці тягнувся повільно. Вона ввімкнула телевізор, де йшов старий фільм «Дівчата», і всілися перед екраном. Коли на екрані з’явилася сцена, де герої тулилися в тісній кімнаті, розділеній ширмою, Тетяна Василівна багатозначно зітхнула: «От як люди жили колись. Тіснилися, але не скаржилися. Бо сім’я — то головне». Сергій не витримав і вийшов на балкон. Холодний березневий вітер різав обличчя, але це було краще, ніж слухати чергові повчання про сімейні цінності. Він дістав сигарету — звичка, до якої повертався лише в моменти сильного стресу. Марія терпіти не могла запах тютюну, тож удома він ніколи не курив. Марія… Що вона робить зараз? Чи думає про нього? Він затягнувся, дивлячись на вогники машин унизу, що миготіли крізь снігову імлу.
Сергій розумів, що зробив помилку, пішовши з дому після сварки. Треба було лишитися, поговорити, знайти вихід. Але він утік до мами, як ображене дитя. А тепер не знав, як повернутися, не втративши гідності. Сніжинки падали важкі й мокрі, осідаючи на куртці. «Завтра, — вирішив він. — Завтра поговорю з Марією, коли вона повернеться з чергування. Так не можна лишати». Але він не здогадувався, що Тетяна Василівна з Оленою вже плели свої плани на завтра — плани, які перевернуть усе з ніг на голову.
Уранці, коли Сергій пішов на роботу, Тетяна Василівна зазирнула до дочки. Олена валялася в ліжку, гортаючи стрічку в телефоні. «Ти ще не встала? Уже обід скоро», — насупилася мати. «А що робити? — протягнула Олена. — Куди поспішати?» — «От і я про те», — Тетяна Василівна присела на край ліжка. «Ти вчора серйозно казала про квартиру? Хотіла б глянути?» Олена відклала телефон і сперлася на лікоть. «А що, ти теж про це думаєш?» — «Та я прикинула, — обережно почала мати. — Сергій удома, квартира стоїть порожня. Логічно було б тобі там пожити». — «Точно! — підхопила Олена. — Але ж ця Марійка нізащо не погодиться». — «Вона не знає, в яких умовах ти з Денисом, — зітхнула Тетяна Василівна. — Якби побачила, може, серце б здригнулося». — «Та в неї серце з каменю», — махнула рукою Олена.
«А якщо… — Тетяна Василівна понизила голос, — просто сходити й подивитися? У Серьожі ж є ключі». Олена сіла, очі загорілися. «Ти серйозно?» — «А що такого? — знизала плечима мати. — Ми ж не чужі. Скажемо, що за речами його зайшли, заодно оглянемося». Олена хитро всміхнулася: «Геніально! Я давно хочу глянути, що там за хороми. Мабуть, усе дешеве й без смаку — у Марійки ж око нема». — «От і з’їздимо, — кивнула Тетяна Василівна. — Тільки Серьожі не кажемо. Він зараз сам не свій, не треба його тривожити». — «А ключі як?» — спохватилася Олена. Тетяна Василівна загадково всміхнулася й дістала з кишені халата зв’язку. «Скопіювала, коли він у душі був. Про всяк випадок».
Олена розсміялася: «Мамо, ти геній! Завжди на крок попереду». — «Я ж мати, — з гідністю відповіла Тетяна Василівна. — Мушу думати наперед. Збирайся, поїдемо після обіду. Дениса візьмемо — нехай скаже, яка кімната йому до вподоби». — «Та які там кімнати? — пирхнула Олена. — Однушка ж». — «Для початку й цього досить», — знизала плечима мати. Вони переглянулися, задоволені своєю змовою, не підозрюючи, що поїздка на Позняки обернеться зовсім не так, як вони гадали.
Тим часом у лікарні на Подолі панувала звична метушня. Марія щойно переодяглася в ординаторській, коли її гукнула старша медсестра: «Маріє, поступлення! Інфаркт, 73 роки, терміново». Наступні дві години пролетіли в напруженій роботі — крапельниці, монітори, тихі команди лікарів. Коли стан хворого стабілізувався, Марія сіла за стіл в ординаторській і видихнула. Валентина Миколаївна, медсестра з добрими очима, поставила перед нею горнятко міцного чаю. «Пий, а то геть змарніла», — сказала вона, всівшись поруч.