Марія вдячно кивнула Валентині Миколаївні, обхопивши горнятко з чаєм обома руками. Пара підіймалася над поверхнею, зігріваючи пальці. «Важкий випадок був», — зітхнула вона, роблячи перший ковток. «Та ти й до того ледве на ногах трималася, — зауважила медсестра, приглядаючись до неї. — Що в тебе за клопіт?» Марія хотіла відмахнутися, сказати, що все гаразд, але раптом відчула, що більше не може тримати все в собі. «Із Сергієм посварилися, — тихо зізналася вона, дивлячись у темну поверхню чаю. — Він до мами пішов жити». — «Ой-ой-ой, — похитала головою Валентина Миколаївна. — І давно ви разом?» — «П’ять років, — відповіла Марія. — Ніколи так серйозно не сварилися».
«А через що посварилися?» — поцікавилася колега, підсунувшись ближче. Марія коротко переказала історію з Оленою, яка хоче оселитися в їхній квартирі. «Розумієте, Валентино Миколаївно, я стільки років гарувала, щоб той дім купити, — голос її затремтів. — Ночами не спала, підробляла, на всьому економила. А тепер маю віддати це людині, яка за все життя й пальцем не поворухнула?» — «Правильно кажеш, доню, — кивнула медсестра. — Наше покоління теж через таке проходило. По двадцять років у чергах на житло стояли, а нині молодь думає, що все їм на тарілочці подати мають». — «Отож! — пожвавішала Марія. — А свекруха каже, що я егоїстка, бо сім’ї не допомагаю. І Сергій її підтримує».
Валентина Миколаївна насупилася. «Ох, ці чоловіки — діти до сивини! Що робитимеш?» — «Не знаю, — чесно зізналася Марія. — Може, дам час усе обдумати, а потім із Сергієм поговорю. Без свекрухи й сестри». — «Слухай, правильно, — схвалила колега. — Чоловіка треба від родини відокремити, бо вони, як зграя, разом на тебе накинуться. А сам-на-сам — дивись, і зрозуміє, що неправий». Їхню розмову перервав дзвінок із реанімації — терміново потрібна була допомога. Марія схопилася й побігла коридором, на ходу поправляючи шапочку. «Потім, усе потім», — подумала вона, занурюючись у роботу, яка хоч на час заглушала душевний біль.
Тим часом, близько другої дня, Тетяна Василівна, Олена й Денис стояли біля під’їзду дев’ятиповерхівки на Позняках. «Гарний будинок, — оцінила Олена, задерши голову. — І район пристойний: школа поруч, садочок. Для Дениса саме те». — «От-от, — погодилася Тетяна Василівна. — І до метро рукою подати. А в нас до зупинки двадцять хвилин топати». Вони зайшли в під’їзд. Консьєржка, літня жіночка в окулярах на ланцюжку, відірвалася від плетіння. «Ви до кого?» — «До сина, — з гідністю відповіла Тетяна Василівна. — До Сергія й Марії Коваленко». — «А, у тридцять четверту, — кивнула консьєржка. — Марію давно не бачила, а Сергій учора заходив». — «Учора?» — напружилася Тетяна Василівна. — «Точно?» — «Ну так, — знизала плечима жінка. — Увечері, десь о сьомій. Зайшов ненадовго, хвилин на п’ять».
Тетяна Василівна насупилася. Сергій не згадував, що їздив на Позняки. Що він там робив? Але часу розбиратися не було. «Дякую», — кивнула вона й повела Олену з Денисом до ліфта. «І що він там забув?» — прошепотіла Олена, коли двері ліфта зачинилися. «Мабуть, речі брав», — припустила мати. Вони вийшли на сьомому поверсі й підійшли до квартири номер тридцять чотири. Тетяна Василівна дістала зв’язку ключів. «Так, цей — нижній замок», — пробурмотіла вона, перебираючи їх. Перший ключ не підійшов. «Дивно», — нахмурилася вона, пробуючи інший. Другий, третій — марно. «Мам, а може, вони замок поміняли?» — занервувала Олена, озираючись на порожній коридор. — «Давай підемо?» — «Ще чого! — пирхнула Тетяна Василівна. — Я для чого копії робила?»
Вона пихтіла, пробуючи ключ за ключем. Нарешті один із них увійшов у замок. «От бачиш!» — торжествуюче мовила вона, але ключ застряг на півдорозі. «Та що за халепа!» — роздратувалася свекруха, переходячи до верхнього замка.