«Розкажи про неї», — попросила Олена. — «Якою вона була?» І вперше за десятиліття Ганна заговорила. Про перші кроки Марійки, її любов до казок, звичку сортувати шишки за розміром. Ці спогади ніби оживляли її доньку, робили її не лише тінню минулого, а дитиною, яку любили.
З приходом весни в Олени почали визрівати думки про майбутнє. Життя з Ганною стало порятунком узимку, але теплі дні принесли нові можливості — і нові обов’язки. Соломія росла стрімко, її сірі оченята щоразу спалахували цікавістю, а маленькі ручки тяглися до всього, що могла намацати. Скоро їй знадобляться друзі, лікар, школа — те, чого ліс дати не міг. Олена відчувала, що час щось вирішувати, хоч і боялася зруйнувати крихкий спокій їхнього притулку.
Несподіваним союзником став Микола. Під час візитів він привозив не лише припаси — картоплю в мішках, пляшки олії, в’язані шкарпетки для Соломії, — а й зерна ідей. «Весняний семестр у школі стартує за два тижні», — сказав він у квітні, розвантажуючи сани. — «Можеш закінчити навчання — частково онлайн, частково в класі. Я підвезу». Олена застигла, стискаючи мішок із гречкою, відчуваючи, як серце пропустило удар. «Як це можливо? У мене ж немає документів, нічого».
«Про папери подбаю», — відмахнувся Микола. — «Двадцять років у школі вчу, маю зв’язки. А з малою що?» — Олена глянула на Ганну, яка неподалік чистила снігохід, удаючи байдужість. «Думаю, у тебе вже є нянька», — усміхнувся Микола, кивнувши в її бік.
Того вечора, коли Соломія заснула, Олена зважилася заговорити з Ганною. Вона чекала бурчання чи відмови, але почула інше. «Пора б уже про навчання подумати», — сказала Ганна, гортаючи травник. — «Діти — то добре, але знання — теж. Ти справді доглянеш Соломію, поки я в школі?» Ганна підняла очі. «Я тебе місяцями бачила, Олено. Ти добра мати — уважна, терпляча. Але й розумна. Кинути школу — марнотратство».
Ці слова стали першим прямим компліментом від Ганни, і Олена відчула, як у грудях розквітає гордість. Але за нею прийшли сумніви. «Але ж стільки клопоту — немає опікунства, страховки для Соломії, навіть мого свідоцтва». «Папірці», — пирхнула Ганна. — «Обійдемо, якщо знати як».
«Як» виявилося непросто. За допомогою Миколи Ганна знайшла юриста в Славутичі, який розбирався в сімейних справах. «Треба оформити опікунство», — пояснив той. — «Тобі вісімнадцять, Олено, ти повнолітня. Але опікун спростить усе зі школою». На подив Олени, Ганна зголосилася: «Я можу бути опікуном. Тимчасово чи як треба».
Процес вимагав документів — свідоцтва, виписок зі школи, підтвердження адреси. Частину дістали офіційно через Миколині зв’язки. Решта потребувала хитрощів — зокрема, поїздки до батьківського дому, коли їх не було. Олена стояла на порозі хати, де виросла, тримаючи ключ, захований під каменем. Усе здавалося меншим — холодні стіни, стерильний порядок, запах нафталіну. Вона швидко зібрала потрібне — свідоцтво, шкільні зошити, речі для альбому Соломії.
Перед виходом її погляд упав на фото над каміном — її обличчя було вирізано, ніби вона ніколи не жила тут. Біль уколов гостро. На пориві вона дістала з гаманця знімок УЗД Соломії — той, що завжди носила, — і поклала на місце свого обличчя. «Хай пам’ятають, що викинули», — подумала вона, зачиняючи двері.
До травня документи оформили: Ганна стала тимчасовим опікуном, і Олена записалася на гнучку програму в школі Славутича на кінець семестру. Ситуація була незвичайною, але з Миколиною підтримкою й бажанням школи допомагати молодим батькам усе влаштували. Три дні на тиждень Микола відвозив Олену до школи. Вона ходила на уроки, домовлялася про онлайн-завдання і поверталася до обіду. Решту часу вчилася вдома, а Ганна несподівано стала репетитором із природознавства й математики.