«Твій підручник застарів», — бурчала Ганна, гортаючи Оленину біологію. — «Про екосистеми тут дурня, не те, що зараз є. Бери мої книжки». Вона дала кілька своїх видань, додавши: «Те, що ти вдома вчишся, не значить, що маєш знати менше». Соломія процвітала під Ганниною опікою. Поки Олена була в школі, жінка, що колись ховалася від світу, ставала захопленою вихователькою — робила іграшки з дерева, читала малій уривки з журналів, ніби та могла зрозуміти, і водила її лісом, показуючи рослини з науковою точністю.
«Ти вчиш семимісячну дитину фотосинтезу?» — засміялася Олена, заставши Ганну за поясненням будови листка. «Раннє знайомство з наукою розвиває мозок», — серйозно відповіла Ганна. — «І їй подобаються кольори». Справді, Соломія тяглася до листка з цікавістю, її очі сяяли так само, як у Ганни.
Весна перейшла в літо, принісши іспити й час рішень. Олена назбирала балів, щоб закінчити школу — ледве-ледве, але зусилля окупилися. Та що далі — лишалося туманним. Тимчасове опікунство скоро закінчувалося, і треба було або подовжувати, або шукати новий шлях. Одного теплого червневого вечора, сидячи на ганку й дивлячись на захід, що тривав до півночі, Ганна сама заговорила.
«Треба вирішувати скоро», — сказала вона, вдивляючись у золотисто-рожевий горизонт. — «Заявки до коледжу в Славутичі подають наступного місяця». Олена гойдала Соломію на колінах, виграючи час. Дівчинка сиділа сама, хапала все довкола, і її характер ставав дедалі яскравішим. «Я думала про це», — зізналася Олена. — «Коледж із малою здається неможливим, але вічно тут лишатися — теж не вихід».
«Чому ні?» — здивувала Ганна, чим застала Олену зненацька. — «Ця хата три покоління пережила. Може й твоє витримати».
Пропозиція Ганни зависла в теплому вечірньому повітрі, наче важкий аромат трав, що долинав із лісу, сповнений можливостей. Олена завмерла, не знаючи, що сказати, а Соломія тим часом схопила її палець і весело загуділа, ніби відчуваючи напругу. Ганна, помітивши її розгубленість, заговорила знову: «У Чернігівському коледжі є програма для батьків-студентів. Гроші на догляд за дитиною, житло для сімей, гнучкий графік. Могла б учити екологію, біологію — що тобі до душі». Вона махнула рукою в бік лісу, що темнів унизу. «Ця земля нікуди не дінеться — приїжджатимеш на вихідні чи свята».
Олена дивилася на неї, намагаючись осмислити почуте. «Ти пропонуєш нам лишитися тут назавжди?» Ганна зніяковіла, явно борючись зі своєю стриманістю. «Кажу, що в тебе є вибір. Більше, ніж думаєш». Вона витягла з кишені пожовклий конверт. «Це вчора прийшло для тебе».
На конверті було її ім’я й адреса хати — перший лист, який Олена тут отримала. Усередині — записка від Софії. «Твої батьки нарешті признались», — писала вона. — «Не самі — хтось із церкви побачив тебе з Соломією в магазині. Почалася драма. Твоя мама дзвонила мені в сльозах, питала, де ти. Я сказала лише, що ти в безпеці». Далі: «Вона каже, що хочуть поговорити. Твій тато змінився після хвороби». Лист закінчувався: «Що б ти не вирішила, я з тобою. Треба було більше допомогти, коли тебе вигнали. Вибач». До листа додавалася записка з новим номером батьків — старий змінили після її уходу.
«Вони хочуть помиритися. Принаймні мама», — сказала Олена, її голос тремтів від змішаних емоцій. Ганна лишилася спокійною. «Це один шлях», — обережно промовила вона. — «Можеш повернутися до старого життя». Вона запнулася. «Або будувати те, що почала тут».
Олена не встигла відповісти — різкий дзвінок телефону з антеною розірвав тишу. Ганна пішла взяти слухавку, лишивши Олену саму з виром думок і заходом сонця. Повернулася вона з похмурим обличчям. «То був Микола. Сьогодні до нього заїжджав хлопець. Питав про дівчину з малою, що живе біля його маршруту». Оленине серце стиснулося від тривоги. «Назвав ім’я?» — «Олег Коваленко. Сказав, що шукає тебе відтоді, як дізнався в соцмережах, що ти народила його дитину».