«Що змінилося?» — тихо спитала Олена. «Час», — коротко відповіла Ганна. — «І Микола. Його родина живе тут споконвіку. Він почав привозити припаси, коли знайшов мене напівживою від голоду. Не дав пропасти». Вона обережно поставила фото на столик. «Я повернулася до записів, але на своїх умовах, без академій. Знайшла сенс фіксувати зміни цього лісу. Але нікого не пускала сюди. Не казала її імені вголос. До цієї ночі».
Олена м’яко поклала руку на Ганнину долоню — стару, загрубілу від праці. Ганна не відсмикнулася. «Може, вона привела нас до тебе», — тихо сказала Олена. — «Може, нам судилося зустрітися». На мить у Ганниних очах спалахнув скептицизм, але змішався з тінню надії. «Я в таке не вірю», — відповіла вона, але голос тремтів від невпевненості.
«Чому ти зупинилася тієї ночі?» — наполягала Олена. — «Могла ж проїхати». Ганна задумалася надовго. «Коли побачила тебе в снігу з малою… Це було ніби дзеркало. Я з минулого — молода, з дитиною, перед безвиходдю». Вона знизала плечима. «Я не врятувала свою доньку. Але, може, Марійка послала тебе, щоб я врятувала твою».
Ці слова зависли між ними — крихкі, але вагомі. Соломія заворушилася, видаючи тихі звуки, що віщували голодне пробудження. «Я розігрію пляшечку», — сказала Ганна, підводячись із несподіваною жвавістю. Момент слабкості минув, але зв’язок між ними зміцнів назавжди.
Вони влаштувалися на ніч біля печі — Соломія, нагодована й задоволена, лежала між ними. Олена відчула дивне відчуття гармонії. Їхнє тріо — юна мама, вчена з тягарем горя й немовля, народжене в невизначеності — було незвичним, але злагодженим. «Що тепер?» — спитала Олена в сутінках, і питання тягнулося далеко за цю ніч.
«Завтра полагоджу генератор», — практично відповіла Ганна. Вона помовчала, міркуючи. — «А потім? Вибираємо. Краще, ніж я колись». Це не було прямою обіцянкою, але коли Олена, зігріта вогнем і цими двома душами, почала засинати, вона відчула те, чого не знала з дня, коли побачила дві смужки. Надію.
Надворі північне сяйво танцювало зеленими й фіолетовими стрічками, огортаючи хату, де три душі — юна, стара й зовсім нова — знайшли одна одну. Весна прийшла на Полісся нерівно, шматками. Сніг танув, оголюючи вологу землю, а дні видовжувалися, заливаючи ліс сонцем до самого вечора. Птахи поверталися, наповнюючи повітря дзвінким гомоном.
Після тієї ночі, коли Ганна розкрила свою історію, хата змінилася — тихо, але помітно. Ганна полагодила генератор, як обіцяла, бурмочучи над ним, ніби над старим другом, і взялася за несподівані зміни. «Якщо лишаєшся до весни», — сказала вона в березні, — «треба нормальні умови». Олена, годуючи Соломію за столом, здивовано підняла очі. «Я не хочу бути тягарем». Ганна відмахнулася. «Ящик — то для біди. Малій потрібне щось краще».
Вона розгорнула аркуш — ескіз колиски з соснових дощок. «Дерева в мене є. Микола привезе інструменти». З колиски почався цілий ремонт. Диван Олени замінили на ліжко з матрацом, а куток хати став ігровим для Соломії — з килимком із клаптів, «щоб мозок розвивався», пояснила Ганна. Але головне — двері до кімнати Марійки більше не замикалися на ключ.
Ганна не зруйнувала дитячу, але перестала тримати її недоторканною святинею. Іноді Олена заставала її в кріслі-гойдалці з іграшкою Марійки — не з роздираючим горем, а з тихою, гірко-солодкою пам’яттю. «Цього року їй було б тридцять п’ять», — якось промовила Ганна. — «Цікаво, ким би вона стала? Вченою? Чи кинула б усе й малювала б квіти?»