Батько Соломії. Той студент із Чернігова, що заблокував її номер, коли вона повідомила про вагітність. А тепер з’явився. «Що Микола йому сказав?» — спитала Олена, міцніше притискаючи Соломію. «Нічого конкретного. Але хлопець наполегливий. Микола думає, він простежив частину шляху й завтра може бути тут».
Ця новина вдарила, як камінь у спокійну воду, розбиваючи хисткий мир, який Олена почала цінувати. Повернення Олега все ускладнювало — у нього були права на Соломію, права, що могли зруйнувати їхні плани. «Що мені робити?» — спитала вона, знову почуваючись маленькою перед великими рішеннями. Ганна відкинулася на стілець, її погляд був глибоким і задумливим.
«Залежить від того, чого хочеш ти, Олено. Не Олег. Не батьки. Навіть не я», — її голос був твердим, як камінь. — «Яке майбутнє ти бачиш для себе й Соломії?» Питання зависло, поки захід гаснув, а довгі сутінки огорнули ліс. Соломія, не знаючи про турботи, тяглася до бабки, що гуділа біля ганку, її очі сяяли чистим захватом.
Наступного дня все сталося, як передбачав Микола. Близько полудня на дорозі загудів двигун — старий «Жигуль» із пошарпаною фарбою з’явився здалеку. Ганна підготувалася з притаманною їй ретельністю. «Не мусиш із ним говорити, якщо не хочеш», — нагадала вона. — «Це моя земля. Без запрошення він тут ніхто». Але Олена, обдумавши все вночі, вирішила: «Треба поговорити. Заради Соломії».
Олег Коваленко вийшов із машини — уже не той безтурботний студент, що зачарував її два роки тому на вечірці. Він схуд, його риси загострилися, а в простій сорочці й із короткою стрижкою він здавався старшим, відповідальнішим. Побачивши Олену на ганку з Соломією, він зупинився, його обличчя спалахнуло провиною й подивом.
«Лєнко», — вимовив він її старе прізвисько, ніби повертаючи час назад. — «Я всюди тебе шукав». «Дивно», — відповіла Олена, її голос був твердіший, ніж вона почувалася всередині. — «Бо ти заблокував мій номер, коли я сказала, що вагітна». Олег скривився, визнаючи удар. «Знаю. Був дурнем. Злякався, повівся, як малий».
Він глянув на Соломію, яка пильно розглядала його з дитячою допитливістю. «Боже, це вона?» — «Моя донька», — підкреслила Олена. — «Її звати Соломія. Їй дев’ять місяців». «Можна… можна її потримати?» — невпевнено спитав він. Ганна, що досі стояла в дверях мовчки, ступила вперед, її постать була як стіна. «Спочатку сядемо й поговоримо. Я Ганна Білан. Це моя земля». Її тон ясно казав: Олег на випробуванні й ще не довів, що вартий довіри.
Він кивнув, раптово здаючись молодшим і менш упевненим. Вони сіли на ганку — дивна четвірка: Олена з Соломією, Олег і Ганна, що пильнувала кожен його рух. Олег пояснив, що дізнався про Соломію через пост у соцмережах — хтось із друзів згадав, що бачив Олену з дитиною в Славутичі. «Я зрозумів, що накоїв», — сказав він, переводячи погляд між Оленою й дочкою. — «Утік від усього. Але я змінився за цей рік».
«Чого ти хочеш, Олеже?» — прямо спитала Олена. «Бути частиною її життя. Допомагати. Виправити те, що зіпсував», — відповів він, нахилившись уперед із щирістю в голосі. Почалася складна розмова про його плани — на перший погляд логічні, але далекі від її реальності.
«У мене є квартира в Чернігові, біля коледжу», — пояснював Олег, його голос звучав упевнено, ніби він репетирував ці слова всю дорогу. — «Батьки скидаються на оренду. Ви з Соломією могли б переїхати. У коледжі є садочок, ти б училася, поки я закінчую курс». Він говорив швидко, ніби боявся паузи. Олена слухала, тримаючи Соломію міцніше, відчуваючи, як у ній закипають подив і роздратування.