Хата швидко вистигала. Піч гріла лише головну кімнату, спальні замерзли. «Сьогодні спимо тут», — вирішила Ганна, тягнучи матраци до печі. — «Тепло тіл і вогню вистачить. А там полагоджу». Поки готувалися, Ганна гукнула: «Знайди ще ковдру. Дивись у скрині біля мого ліжка й у шафі».
Соломія, загорнута біля печі, була в безпеці. Олена пішла шукати. У скрині лежали стьобані покривала — вона віднесла їх. У ванній були лише рушники. Холод кусав шкіру, і Олена згадала про другу скриню в кімнаті Ганни. Там знайшлися шерстяні ковдри — і щось ще. Шкіряна книга, не схожа на зошити. Коли Олена посунула її, книга впала, відкривши тайник. Там лежав ключ — маленький, латунний, із синьою стрічкою.
Олена завмерла, серце закалатало. Вона знала, що це ключ від синіх дверей. Треба було взяти ковдру, закрити скриню й повернутися. Але цікавість, що точила її тижнями, взяла гору над розумом.
Олена стиснула ключ у долоні, відчуваючи, як холодний метал впивається в шкіру, ніби попереджаючи про наслідки. Вона повернулася до головної кімнати, де Ганна, стоячи спиною, підкладала дрова в піч, щоб вогонь тримався до ранку. «Знайшла ковдри в скрині», — сказала Олена, кинувши їх на матрац, і додала невимушено: «Подивилася ще в комірчині, але там нічого». Її голос був рівним, хоч усередині все калатало. Комірчина була поруч із кімнатою Марійки — ідеальна відмовка.
Вона схопила ліхтарик зі столу й рушила вузьким коридором. Синьо пофарбовані двері ніби кликали її в тьмяному світлі. Табличка «Не заходити» дивилася з докором, але Олена вже перейшла межу. Рука тремтіла, коли вона вставила ключ у замок. Він провернувся плавно, без опору, ніби його доглядали, попри заборону. Двері відчинилися з протяжним скрипом, і промінь ліхтарика розітнув темряву.
Олена затамувала подих. Перед нею відкрилася дитяча кімната — маленька, немов законсервована в часі. Стіни, пофарбовані в теплий жовтий, прикрашали намальовані від руки звірі — зайці з довгими вухами, хитрі лисиці, сови з пильними очима. У кутку стояла колиска під лоскутною ковдрою, оточена плюшевими іграшками — ведмедиками й зайцями з вицвілими скляними очима. Біля вікна — крісло-гойдалка з вишитим пледом, а на полицях — дитячі книжки з пожовклими обкладинками, казки 80-х. На столику лежали складені підгузники й крихітний одяг, пожовклий від десятиліть.
Усе тут завмерло в минулому, ніби хтось покинув цю кімнату й не повертався. На комоді блиснула срібна рамка. Олена підійшла, спрямувавши світло. На фото — молода Ганна, років тридцять, із немовлям на руках. Її обличчя, попри втому, випромінювало радість, якої Олена не бачила в нинішній Ганні. «Марійка», — прошепотіла Олена, і все стало на свої місця.
«Так, Марійка», — пролунав голос позаду. Олена різко обернулася, мало не впустивши ліхтарик. Ганна стояла в дверях, її силует у напівтемряві здавався примарою. Олена чекала вибуху гніву, крику за порушення меж, але в Ганниних очах був лише глибокий, кістковий сум. «Пробач мені», — почала Олена, але Ганна підняла руку, зупиняючи.
«Що зроблено, те зроблено», — тихо промовила вона й ступила в кімнату, ніби в священне місце. Її пальці торкнулися перил колиски, поправили плюшевого ведмедика, розправили плед — рухи механічні, відточені тисячами повторень. «У тебе була донька», — ледь чутно сказала Олена. Ганна кивнула, беручи фото.
«Марійка Соломія Білан. Народилася чотирнадцятого липня вісімдесят шостого. Три години переймів. Рівно три з половиною кілограми», — її голос звучав відсторонено, ніби зачитувала сухий звіт із пам’яті. — «Очі мої, сірі, як небо. А усмішка — батькова. Хоч він її так і не побачив». «Мені так шкода», — повторила Олена, відчуваючи безсилля слів.