«Ти не мала сюди заходити», — зітхнула Ганна, опускаючись у крісло-гойдалку. Спогади ніби притиснули її до сидіння. — «Але, може, час настав. Таємниці, як вода під льодом, — завжди спливають». У головній кімнаті Соломія тихо крякнула, і Олена озирнулася, розриваючись між дочкою й історією. «Іди», — сказала Ганна. — «Перевір її. Я скоро прийду».
Соломія спала мирно, не знаючи про бурі дорослих. Олена поправила ковдру, підкинула дров і чекала. Ганна вийшла за кілька хвилин, тримаючи фото. Вона здавалася старшою, ніж будь-коли. «Мені було тридцять чотири», — почала вона без передмов. — «Працювала в університеті, досліджувала екологію Полісся. Літо — в полях, зима — лекції й статті». Її голос був монотонним, ніби читала лекцію. — «Заміж не прагнула. Але дитину хотіла».
Вона глянула на Олену. «Це були вісімдесяті. Одиноких матерів ганьбили. Особливо в науці. Жінкам і так доводилося боротися за місце, а дитина без чоловіка — це був кінець». «І що ти зробила?» — тихо спитала Олена. «Був колега», — Ганна провела пальцем по рамці. — «Розумний ботанік, друг. Ми домовилися. Коли я завагітніла, він сказав, що не хоче бути батьком. Мені то пасувало».
Вона стиснула рамку. «Я нікому не казала, хто він. Носила широкі светри, планувала виїзди на пізніх термінах. На восьмому місяці взяла відпустку — нібито для книжки. Приїхала сюди. Хата була дідова. Відремонтувала її, зробила цю кімнату, начиталася про пологи». Її голос затремтів. «А потім, у липневу ніч — холодну, хоч і літо, — Марійка прийшла на світ».
«Ти народила її тут сама?» — Олена не могла уявити. Ганна кивнула. «Не наймудріше рішення, як тепер бачу. Але я була вперта, думала, що все подолаю». Тінь усмішки промайнула на її губах. «Вона показала, що я помилялася. Від перших переймів довела, що з природою не сперечаються — їй коришся».
Піч потріскувала, іскри злітали вгору. Вітер завивав, додаючи моторошності цій розповіді про давно поховану рану. «У нас було три щасливі роки», — продовжила Ганна. — «Я влаштувалася в технікум у Чернігові, де не питали зайвого. Жили в місті, сюди приїздили на вихідні. Марійка росла — у два роки говорила реченнями, знала назви трав, розрізняла птахів по голосах». Її голос зірвався, і вона вдихнула глибше.
«Зима вісімдесят дев’ятого. Їй було три. Приїхали сюди на Різдво. Почалася буря — схожа на ту, що привела тебе. У Марійки з’явився кашель, потім жар. Я робила все — трави, компреси, ліки з аптечки. Але на третій день вона почала задихатися». Олена відчула, як холод пробіг по спині, не від морозу, а від жаху цієї історії.
Очі Ганни затуманилися, ніби вона бачила щось за горизонтом цієї хати, у далекому минулому. «Телефони не працювали, дороги замело», — продовжувала вона, її голос ставав глухим, ніби відлуння з глибин. — «Я загорнула її в ковдру й поїхала до міста. Ми проїхали кілометрів вісім, коли пікап загруз у снігу». Тиша, що впала, була гнітючою, просякнутою болем, який Олена могла лише відчути краєчком душі. «Вона померла в мене на руках. Допомога прийшла за дві години пізніше».
Сльози покотилися по щоках Олени, і вона не намагалася їх стримати. Вона глянула на Соломію, що спала біля печі, і подумала, як близько їхня доля була до такого ж кінця, якби Ганна не зупинилася тієї ночі. «Мені так шкода», — прошепотіла вона, відчуваючи, як слова губляться в безодні Ганниного горя. «Офіційно — пневмонія, ускладнена вродженою вадою серця», — Ганна говорила сухо, ніби зачитувала висновок із паперів. — «Лікарі сказали, що потрібна була спеціальна допомога, якої в Чернігові не було б і вчасно. Сказали, що я не винна». Вона глянула на фото. «Але це моє вперто усюди сунула носа. Думала, що сама впораюся. І це забрало мою доньку».
«Ні», — твердо сказала Олена, відчуваючи, як у ній здіймається хвиля протесту. — «Ти не могла знати про її серце. Ти робила все, що могла». «Чи робила?» — Ганнин погляд був гострим, як ніж. — «Я обрала самотність, бо так легше уникати осуду. Поставила гордість вище розуму. Думала, що розумніша за всіх». Вона похитала головою. «Після її смерті я покинула все — університет, дослідження, людей. Замкнулася тут. Залишила цю кімнату такою, якою вона була, коли ми поїхали до лікарні. Роками майже ні з ким не говорила».