Назар зітхнув і відпив ковток самогону, перш ніж почати розповідь. Він поділився з Богданом, як вирішив відправити Оксану до клініки, і як важко це далося їм обом. «Ти зробив усе, що міг, Назар. Інколи, щоб допомогти близьким, доводиться йти на складні кроки,» – м’яко сказав Богдан, уважно слухаючи.
«Я розумію, але це не полегшує справи. Мені здається, ніби я її зрадив, хоч і намагаюся переконати себе, що вчинив правильно,» – Назар схилив голову на руки, відчуваючи тягар своїх слів.
«Ти вчинив правильно,» – Богдан поклав руку йому на плече. «Оксана ще зрозуміє тебе, я впевнений.»
Вони довго сиділи в «Кнайпі», розмовляючи про життя, проєкти й сподівання на майбутнє. На ранок Назар повільно підіймався сходами до своєї квартири на Русанівці. Зайшовши на кухню, він завмер: серце стиснулося від несподіваної картини. Біля столу стояла хатня помічниця Галина, а на столі, загорнутий у ковдру, лежав маленький хлопчик.
«Назар Іванович,» – почала Галина, обернувшись із тривогою в очах, «я прийшла зранку й почула дитячий плач. Знайшла його тут разом із цією запискою, але більше нікого не було.» Вона простягнула акуратно складений аркуш.
Назар узяв його, руки ледь тремтіли, коли розгортав папір. Текст був написаний чітким, твердим почерком: «Я дуже люблю свого сина, але з вами йому буде краще. Дякую за вашу доброту. Його звати Остап. Йому три місяці.» Назар підняв погляд на Галину, потім перевів його на малюка, який заворушився й тихо загукав. Він підійшов і обережно взяв дитину на руки.
Остап замовк. Його великі оченята дивилися на Назара з довірою й цікавістю. Малюк торкнувся пальчиками його обличчя й усміхнувся. «Назар Іванович, що робитимемо з хлопчиком?» – спитала Галина, її голос дрижав від хвилювання.
«Його звати Остап,» – тихо відповів Назар, ніжно погойдуючи малюка, не відводячи від нього очей. «Він залишиться зі мною.»
Галина кивнула, відчувши в його словах упевненість, якої їй самій бракувало. «Я подбаю про все, що йому потрібно,» – додав він. «Зателефонуйте, будь ласка, до магазину дитячих товарів і замовте все необхідне для малюка.»
«Звісно, Назар Іванович, я зроблю це прямо зараз,» – відповіла Галина, поспішивши до сусідньої кімнати виконати доручення.
Тримаючи Остапа, Назар відчув дивний спокій. Попри хаос останніх днів, у його житті з’явився маленький промінчик світла. Новий день у квартирі почався рано. Назар, ще не до кінця прокинувшись, знову відчув легку вагу Остапа на руках. Ніч була неспокійною – він прокидався від кожного звуку, чекаючи плачу, але ранок настав тихо.
Він лагідно глянув на малюка, який міцно спав, і подумав, що його життя змінилося назавжди. З легким зітханням узяв телефон і набрав Олену, свою секретарку. «Олено, доброго ранку! Скасуй, будь ласка, усі мої зустрічі на тиждень,» – його голос звучав твердо.
«Назар Іванович, у вас усе гаразд?» – занепокоїлася вона.
«Так, просто в мене з’явилася дитина,» – несподівано для себе він усміхнувся, дивлячись на сплячого Остапа. Олена на мить затихла, осмислюючи його слова, а потім відгукнулася.
«Звісно, Назар Іванович, я все зараз організую. Вітаю!» – відповіла Олена. Щойно розмова закінчилася, Назар обережно підвівся й попрямував до кухні, де на нього вже чекала Галина. Вона усміхнулася, побачивши його з Остапом на руках.
«Назар Іванович, давайте я навчу вас купати малюка!» – запропонувала вона.
«Це було б чудово, Галино. Чесно кажучи, я трохи хвилююся,» – зізнався Назар, передаючи їй Остапа. Галина обережно взяла дитину й налила теплу воду в маленьку ванночку.
Вона пояснила, як тримати голівку малюка й які засоби для купання обрати. «Бачите, як йому подобається!» – усміхалася вона, опускаючи Остапа у воду. Хлопчик весело плескався, і це викликало усмішку в Назара. Цей момент розвіяв його напругу, наповнивши серце теплом і надією.
Наступного дня Назар, узявши дитячу сумку, вперше вийшов із дому в новій ролі батька. З Остапом на руках він поїхав до дитячої поліклініки на Русанівці, щоб переконатися, що з малюком усе гаразд. Прибувши, він одразу пішов до педіатра.
«Добрий день, Маріє Василівно, я привів Остапа на огляд,» – привітався він. Літня лікарка з добрими очима усміхнулася й узяла малюка.
«Подивимося на цього маленького козака,» – сказала вона, ретельно оглядаючи Остапа. «Усе в нормі, він здоровий, як бичок!»
«Дякую, лікарко, це тішить,» – Назар з полегшенням видихнув.
Повертаючись додому, він усвідомлював, що його життя змінилося назавжди. Легкий вітерець гойдав фіранки у вітальні, коли Назар почув звук машини, що під’їхала. Він чекав на Богдана, який ще не знав про останні зміни в його житті. Друг зайшов із широкою усмішкою, але вона змінилася подивом, коли він побачив Назара з Остапом на руках.
«Коли це ти встиг стати татом?» – вражено спитав Богдан, зачиняючи двері.
Назар усміхнувся й підійшов ближче, щоб той роздивився малюка. «Це Остап. Скажімо так, його поява стала для мене такою ж несподіванкою, як для тебе зараз.»
Він неквапно розповів, як усе сталося – про жінку під дощем і те, як хлопчик опинився в нього. Богдан слухав, час від часу вигукуючи: «Оце так поворот!» Його очі широко розплющилися, і він кілька разів провів рукою по голові, намагаючись усе осмислити.
«Допоможеш знайти няню для Остапа?» – спитав Назар, закінчивши розповідь.
«Тільки щоб була струнка й висока!» – розсміявся Богдан, але в його погляді світилися підтримка й схвалення.
«Гадаю, мені важливіші інші риси,» – усміхнувся Назар, укладаючи Остапа в колисочку.
Наступні дні він присвятив пошуку няні. Переглядав резюме, проводив співбесіди, намагаючись зрозуміти, хто найкраще подбає про хлопчика. Одного ранку, після чергової зустрічі з кандидаткою, Назар сидів у вітальні, міркуючи про вибір. Усі кандидатки були кваліфікованими, але йому бракувало чогось особливого.
«Не розумію, чому це так складно,» – зітхнув він, глянувши на Богдана.
«Бо ти шукаєш не просто няню, а людину, яка стане частиною твоєї нової родини,» – м’яко відповів друг. Назар кивнув, визнаючи його правоту.