Настя, дізнавшись про плани відчима, вибухнула скандалом. — З якого дива я маю їхати в якусь діру? — кричала вона, розмахуючи руками в їхній київській квартирі. — Хочеш мене позбутися, щоб я правду тобі в очі не казала?
— Замовкни негайно! — гаркнув Микола, стискаючи кулаки так, що побіліли кісточки. — Ти ще пошкодуєш про свої слова, Настю. Соромно тобі стане, повір. А в село поїдеш — і крапка.
— Ніколи! — огризнулася вона. — Не поїду я в твою глушину! Сам туди котись, а я лишуся тут. Спробуєш силоміць відправити — втечу з дому! Зрозумів? Хоч під землю зариюсь, хоч до Одеси подамся — не знайдеш!
Микола лише всміхнувся крізь зуби. «Подивимося, куди ти втечеш», — пробурмотів він. Настя не уявляла, на що здатна його служба безпеки. Дівчина, яка не відпускала з рук свій айфон, була для нього відкритою книгою. Вичислити її — справа кількох хвилин.
Останньою краплею стала чергова гулянка. Настя знову пропала до ранку, і цього разу Микола не витримав. Його люди знайшли її на квартирі в якогось дружка на Оболоні — п’яну, із розмазаним макіяжем. Він увірвався туди, мов вихор. «Збирайся!» — гаркнув, хапаючи її за руку. Настя пручалася, але сил бракувало.
Микола затягнув її в машину — чорний позашляховик, що гудів на всю вулицю, — і відвіз прямісінько до діда під Чернігів. Сам дивувався своїй рішучості. «Мабуть, мені самому до психолога пора», — буркнув він, дивлячись у дзеркало заднього виду, коли повертався до Києва. Удома налив собі коньяку, випив залпом і завалився спати.
На ранок подзвонив батькові. Василь Петрович, якого син таки вмовив купити хоч старий кнопковий телефон, відповів спокійно: «Усе гаразд. Привіз ти її, вона одразу вирубалась. Навіть не сварилася — мабуть, змирилася. Нічого, поживе тут, звикне. Повітря ж яке — дихати легко!»
Микола нагадав, що відправив Настю не на курорт, а на перевиховання. Та старий не поспішав її строїти. Знав — із таким характером вона може й утекти, а тоді син йому цього не пробачить. Тож вирішив діяти обережно, шукаючи до неї підхід.
— Ну що, Настю, давай знайомитись, — усміхнувся Василь Петрович, стоячи на порозі своєї старої хати під Черніговом. Його голос був спокійним, із легкою хрипотою, як у людини, що звикла до тиші й неквапливого життя. Дівчина сиділа на дерев’яному ослоні, тримаючи голову руками. Учорашній вечір пам’ятала уривками — гучна гулянка на Оболоні, крики відчима, машина, що гуділа під вікнами. Сили пручатися вичерпалися ще в дорозі, коли її штормило від укачування. Микола заніс її в хату на руках, а потім поїхав, залишивши з дідом, якого вона бачила хіба на старих фото.
Настя підвела очі й оглянулася. Хата була захаращена: на полицях — пожовклі журнали, у кутку — старий велосипед із тріснутим колесом, на столі — потерта клейонка з вицвілими квітами. «Ніколи б не подумала, що опинюся в такій дірі», — скривилася вона, відчуваючи, як у горлі пересохло від похмілля. Залишатися тут не хотілося категорично, але куди тікати? Грошей — кот наплакав, у кишені джинсів лише кілька зім’ятих гривень. Та й почуття самозбереження стримувало — у глушині без плану вона б далеко не зайшла.
— Магазин у вас хоч є? — буркнула Настя, згадуючи, що в сумці ще лежить десятка. Хотілося хоч пива купити, щоб полегшити голову, і батончик якийсь, бо шлунок бурчав від голоду.
— Є, звісно, — кивнув дід, указуючи рукою в бік подвір’я. — Іди стежкою повз криницю, потім наліво через городи — там і побачиш. Тільки далеко не йди, бо заблукаєш.
Настя зітхнула, схопила сумку й попленталася в указаному напрямку. Думки гуділи, як бджоли в вулику. «Як я тут витримаю? — бурмотіла вона собі під ніс, обходячи калюжу на стежці. — Ні зв’язку нормального, ні людей. Хоч би один знайомий обличчя». Вона так занурилася в себе, що не помітила хлопця, який ішов назустріч із відром у руках. Ледве не зіштовхнулася з ним, аж відскочила назад.
— Дивись, куди преш! — гарикнула Настя, сердито блимаючи на нього.
— Та це ти мене чуть не збила, — усміхнувся хлопець, ставлячи відро на землю. Його звали Назар — міцний, із русявим чубом і веселими іскрами в очах. — Звідки ти така взялася? Не місцева, видно ж. До кого в гості?
— А тобі що за діло? — відрізала Настя, склавши руки на грудях. — Іди собі далі, не чіпляйся.
Назар лише плечима знизав. У селі було тихо, як у склепі, — молоді майже не лишилося, усі рвонули до Чернігова чи Києва. А тут раптом — вона, міська, з модними джинсами й роздратованою гримасою. Йому стало цікаво. «Та не гарячкуй, — примирливо сказав він. — Просто питаю. У нас тут не щодня такі гості».
Настя хотіла щось різке кинути у відповідь, але передумала. Сваритися не було сил, та й хлопець здавався не таким уже й надокучливим. Слово за слово, вони розговорилися. Назар розповів, що живе з матір’ю в сусідньому кутку села, працює на пилорамі, а мріє вирватися в місто — вступити до технікуму в Чернігові. Мати обіцяла продати хату, щойно він влаштується.
— А ти що тут робиш? — поцікавився він, коли вони вже сиділи на лавці біля магазину. Настя тримала в руках холодну пляшку пива, а Назар — склянку квасу.
— Відчима дістав, ось він мене сюди й заслав, — зітхнула вона, відпиваючи ковток. — Каже, щоб я розуму набиралася. А я й не хочу звідси їхати назад, хоч би як дивно це звучало.