Відносини з Тарасом набирали обертів, і Ольга відчувала, ніби живе в казці. Кожна їхня зустріч була сповнена тепла: вони гуляли старими вуличками Подолу, пили трав’яний чай у затишних кав’ярнях, ділилися мріями. Тарас умів розсмішити її до сліз, але водночас слухав так уважно, що вона почувалася особливою. Одного дня він запросив її до себе додому. “Батьки поїхали до родичів у Вінницю, будемо самі,” – сказав він, простягаючи їй записку з адресою. Ольга застигла. Усе відбувалося так швидко, що вона не знала, як реагувати.
“Ти що, боїшся?” – пожартував Тарас, усміхаючись, помітивши її нерішучість. “Та ні, просто… я ніколи не була в гостях у хлопця,” – зізналася вона, опустивши очі. “Тим цікавіше. Приходь о сьомій, я готую смачний борщ,” – підморгнув він. Ольга вагалася, але подруги в гуртожитку не залишили їй вибору. “Ти що, втратиш такого хлопця? Іди!” – наполягала Оксана. “Та й борщ – це серйозно,” – сміялася Наталка. Зрештою, Ольга погодилася.
Того вечора вона стояла перед дверима квартири Тараса на Оболоні, тримаючи в руках коробку з печивом, яке спекла разом із Юлею. Серце гупало, наче перед іспитом. Тарас відчинив двері, і його усмішка розвіяла всі сумніви. Квартира була скромною, але затишною: на стінах висіли сімейні фото, а з кухні пахло свіжозвареним борщем. “Ти й справді готував?” – здивувалася Ольга. “А ти думала, я жартую? Сідай, зараз усе спробуєш,” – відповів він, ставлячи на стіл тарілки.
Вечір пролетів непомітно. Вони їли борщ, сміялися, слухали платівки з піснями “Воплі Відоплясова” під тьмяним світлом старої лампи. Потім усе сталося якось само собою. Ольга й сама не зрозуміла, як опинилася в його обіймах. Усе було новим, хвилюючим і трохи страшним. Уночі вона повернулася до гуртожитку, відчуваючи сором і радість водночас. “Дівчата, я, здається, наробила дурниць,” – зізналася вона, ледве ступивши в кімнату.
“Що?! Розповідай усе!” – Оксана аж підскочила. Ольга, червоніючи, розповіла про вечір. “Ого, наша тихоня!” – засміялася Юля. “Головне, щоб він тебе не кинув,” – додала Наталка з ноткою серйозності. “Ти що, він не такий,” – заперечила Ольга, але в душі з’явився маленький сумнів. У селі за таке її б засудили, а тут усе здавалося інакшим.
Наступного дня Тарас чекав її біля університету. “Олю, давай будемо парою. Справжньою,” – сказав він, дивлячись їй у вічі. Вона не вірила своїм вухам. “Ти серйозно?” – перепитала, відчуваючи, як тремтить голос. “Абсолютно. І сьогодні підемо до моїх батьків знайомитися,” – усміхнувся він. Ольга ледь не втратила дар мови. Знайомство з батьками? Це було як стрибок у нове життя.
Незабаром вони поїхали до села Ольги, щоб познайомити Тараса з її родиною. Батьки зустріли його тепло, хоча мама спершу приглядалася з підозрою. “Гарний хлопець, але ти ж іще вчишся,” – шепнула вона доньці. Та Ольга вже знала: Тарас – той, із ким вона хоче бути. На третьому курсі він освідчився їй у парку Шевченка, ставши на одне коліно. Ольга, не вагаючись, сказала “так”. Їхнє весілля було скромним, але сповненим радості, з традиційним короваєм і вишитим рушником, який мама Ольги готувала всю ніч. Подруги заздрісно зітхали, дивлячись на щасливу наречену.
Після весілля життя Ольги змінилося назавжди. Вона переїхала до Тараса, у квартиру його батьків на Троєщині. Батьки Тараса виявилися добрими людьми: мама, Галина Іванівна, завжди пригощала домашніми пиріжками, а тато, Микола Петрович, любив розповідати історії про свою молодість. Ольга боялася, що не впишеться в їхню сім’ю, але вони прийняли її, як рідну. “Ти ж тепер наша донька,” – казала Галина Іванівна, обіймаючи її. Ольга відчувала себе принцесою, чиє життя раптом стало схожим на мрію, а радість від нової ролі дружини зігрівала її серце.
Тарас закінчив університет раніше й одразу влаштувався на машинобудівний завод у Дарниці. Він хотів забезпечувати сім’ю, тому брав додаткові зміни на заводі, хоча Ольга просила його не гнатися за грішми. “Тобі ж усе є, правда?” – питала вона з ніжністю, але Тарас лише усміхався: “Хочу, щоб у нас було ще краще.” Ольга закінчувала університет, коли дізналася, що вагітна. Ця новина сповнила її радістю – вона давно мріяла про дитину. Тарас теж був щасливий: “Буде хлопець, назвемо Остапом,” – жартував він, гладячи її по животу.
Батьки Тараса вирішили переїхати до будинку в селі під Броварами, де вони могли доглядати сад і город, залишивши квартиру молодим. “Ми вже пенсіонери, нам у селі спокійніше,” – казав Микола Петрович. Ольга й Тарас залишилися вдвох, готуючись до народження дитини. Ольга уявляла, як гойдатиме малюка, співатиме йому колискові, а Тарас працюватиме, щоб усе в них було. Але з часом вона помітила, що Тарас дедалі рідше буває вдома. Він повертався пізно, втомлений, а вранці знову поспішав на завод. “Ти хоч інколи відпочивай,” – благала Ольга, але він лише відмахувався: “Без роботи ніяк.”
Ольга почувалася самотньою. Друзі з гуртожитку роз’їхалися, а подруги, з якими вона колись гуляла, тепер мали свої турботи. Інколи вона зустрічалася з Оксаною чи Наталкою, але їхні розмови часто закінчувалися заздрісними поглядами. “Тобі пощастило з Тарасом,” – казала Оксана, хоча сама ще не вийшла заміж. Наталка ж розлучилася, бо її чоловік виявився ледарем. Ольга слухала їх і думала, що її Тарас – найкращий, але самотність не відпускала.
Коли народився Остап, усе змінилося. Тарас узяв відпустку, і три тижні вони провели разом, як справжня сім’я. Ольга не могла натішитися, дивлячись, як чоловік бавить сина. “Він на тебе схожий,” – сміялася вона, коли Остап міцно стискав Тарасів палець. Це були найщасливіші дні. Але після відпустки Тарас знову поринув у роботу, а Ольга залишилася з малюком. Вона раділа материнству, але відчувала, що їй бракує його підтримки.
Остап ріс жвавим хлопчиком. Ольга й Тарас балували його, дозволяючи майже все. “Він же маленький, хай тішиться,” – казав Тарас, коли Остап розкидав іграшки. Але з часом це почало створювати проблеми. У дитсадку вихователі скаржилися, що хлопчик не слухається, а Ольга червоніла, вислуховуючи зауваження. “Це ти його розбалувала,” – дорікав Тарас. “А ти хіба ні?” – огризалася вона. Їхні сварки ставали частішими, і Ольга відчувала, як тріскає їхнє щастя.
Незабаром Ольга вийшла на роботу – учителем молодших класів. Її мрія здійснилася: вона стояла перед класом, а діти дивилися на неї з цікавістю. Але вдома її чекали нові випробування, які вона ще не могла передбачити.