Наталя глибоко вдихнула повітря перед дверима квартири, ніби пірнальник перед зануренням у каламутну воду. Відчинивши замок, вона зайшла в коридор. У носі закрутило звичним запахом цієї квартири — сумішшю валеріани, старої пилюки та дешевого тютюну, який курив Михайло на балконі.
— Подивіться на неї! — пролунав скрипучий голос свекрухи. Лариса Іванівна випливла з кухні, витираючи руки об фартух. — З’явилася, не запилилася. Де ти вешталася до такої пізньої години?
— Добрий вечір і вам, мамо, — стримано відповіла Наталя, знімаючи пальто. Вона вирішила ігнорувати тон свекрухи.
— На роботі я була. Де ж мені ще бути?
— На роботі вона… — передражнила Лариса Іванівна.
У цей момент з кімнати виїхав Петро на своєму кріслі колісному. Вираз обличчя в нього був, як завжди, страждальницький і водночас вимогливий.
— Ти купила ікру? — буркнув він замість привітання.
— Ні, — твердо відповіла Наталя, дивлячись йому в очі. Якщо чесно, після розмови з Ігорем вона про неї геть забула, але зараз це навіть тішило.
— Ах ти ж, погань така! — засичала свекруха. — В кой-то віки чоловік, інвалід, попросив смачненького! А ти?
— А що я? — Наталя відчула, як усередині закипає злість. Вона згадала слова Ігоря про те, що Петро може брехати. — Може, тому, що в мене немає зайвих тисяч гривень? Ви про це не подумали?
— Ну, ти ж учора мала учня, репетиторство, — нагадав Петро, примруживши очі. — Гроші мали бути.
— Ті гроші пішли на оплату інтернету, Петре. Щоб ти міг цілими днями сидіти в танчиках і дивитися серіали.
Петро почервонів від люті.
— Ти мені дорікаєш шматком хліба? Та якби не ти…
— Якби не я, — перебила його Наталя, підвищуючи голос, — то ми б зараз не розмовляли. Хочу нагадати: за кермом був ти. Педаль газу тиснув ти. І відповідальність на тобі.
— А хто попросив Петрика зустріти тебе? — втрутилася Лариса Іванівна, стаючи грудьми на захист сина.
— Я попросила. Але не гнати на червоне світло!
Раптом двері сусідньої кімнати відчинилися, і в коридор вийшов Михайло. Він, як завжди, був у майці-алкоголічці, жував зубочистку і дивився на Наталю липким, неприємним поглядом.
— А я її сьогодні бачив, — ліниво процідив він. — Біля музичної школи. І не саму.
У коридорі запала тиша. Петро напружився.
— З ким?
— З якимсь мужиком. Сиділи на лавочці, воркували, як голубки. Я тільки зі спини бачив, але розмова там була серйозна, — Михайло гидко посміхнувся, насолоджуючись ефектом.
Лариса Іванівна сплеснула руками.
— От мерзота! Я так і знала! Довела чоловіка до каліцтва, а сама коханця завела?! У моєму домі?!
— Не смійте, — тихо, але загрозливо промовила Наталя.
— Що «не смійте»? — верещала свекруха. — Ти безсовісна! Поки Петрик страждає…
— Це був батько одного з моїх учнів! — збрехала Наталя, навіть оком не кліпнувши. — Ми обговорювали академконцерт. Ще питання є?
Вона обвела поглядом усю цю «світу». Петро, який дивився з підозрою. Лариса Іванівна, яка задихалася від обурення. Михайло, який явно отримував задоволення від цькування.
— І ось що, — додала Наталя, відчуваючи приплив несподіваної сміливості. — Якщо я почую ще хоч один докір, я зберу речі й піду. Назавжди. І ваше фінансове забезпечення піде разом зі мною. Будете жити на пенсію мами. Зрозуміло?
У квартирі стало тихо, як у склепі. Аргумент про гроші подіяв миттєво.
— Зрозуміло, — неохоче кивнув Петро.
Наталя розвернулася і пішла у ванну, грюкнувши дверима. Вона увімкнула воду на повну потужність, щоб створити шум, а сама притулилася вухом до дверей. Серце калатало. Їй треба було знати, про що вони говоритимуть, коли будуть думати, що вона не чує. Чи справді є таємниця?
Через шум води долинули приглушені голоси.
— Ти маєш її приструнити, — шипіла Лариса Іванівна. — Інакше вона нам на шию сяде.
— Мамо, а що я зроблю? — голос Петра звучав роздратовано. — Якщо я почну тиснути, вона реально піде. На що ми житимемо? Міша грошей не дає.