— На мене не розраховуйте, — озвався бас Михайла. — Я вас утримувати не підписувався.
— От бачиш, — зітхнула мати. — Петрику, треба щось робити.
— Заспокойся. Зараз Наташка перебіситься, почуття провини візьме гору, і все буде, як раніше.
— А якщо вона дізналася правду? — з жахом у голосі запитала Лариса Іванівна.
Наталя затамувала подих. Ось воно!
— Тихо ти! — шикнув на матір Петро. — Навіть якщо не знає, почує — здогадається. До речі, мамо, ти надійно сховала те, що я тобі дав?
— Та питав уже сто разів! — огризнулася жінка. — У моїй шафі, на верхній полиці, в коробці з-під взуття. Ніхто туди не полізе. Наталка в мою кімнату взагалі боїться заходити.
— Ну й добре.
— Слухай, Петре, — втрутився Михайло. — А чого ти реально інвалідність не оформиш? Хоч якісь копійки від держави.
— Не тупи, Мішо, — роздратувався Петро. — Ти ж знаєш, що мені не дадуть групу.
— Чому? — не вгавав брат.
— Тому що лікарі не сліпі! Якщо почнуть копати, то вилізе таке, що я не те що групу не отримаю, а ще й… Коротше, закрили тему! Мамо, ти ж свою пенсію не чіпаєш?
— Звісно ні! Я ж на Європу збираю. Париж, Рим… Як тільки все вляжеться, поїдемо.
Наталя повільно відсторонилася від дверей. Її тіло тремтіло.
Значить, це правда.
Ігор мав рацію. Петро щось приховує. «Лікарі не сліпі», «мені не дадуть групу». Це може означати лише одне — він або симулює, або його травми значно менші, ніж він зображує. І ще цей «предмет у коробці з-під взуття». Реєстратор? Флешка?
А свекруха збирає пенсію на Париж, поки Наталя працює на двох роботах і економить на їжі, щоб купити їм ліки!
Вона вимкнула воду, витерла сухе обличчя рушником і вийшла з ванної.
— Я йду спати, — кинула вона родичам, не дивлячись на них. — Завтра важкий день.
Ніч минула в напівдрімоті. Лежачи в одному ліжку з чоловіком, який мирно хропів, Наталя відчувала до нього лише огиду. Вранці вона пішла з дому, навіть не поснідавши, аби не бачити цих лицемірних облич.
Прийшовши на роботу в музичну школу, вона одразу попрямувала до класу №12. Там працювала Настя — викладачка скрипки й її найкраща подруга ще зі студентських часів. Настя була повною протилежністю Наталі: бойова, рішуча, з копицею рудого волосся і гострим язиком.
— Привіт, подруго! — Настя якраз налаштовувала скрипку. — Ти чого така бліда? Знову твій «цар і бог» кров пив?
— Настю, кави зробиш? — тихо попросила Наталя, опускаючись на стілець.
— Тобі — з коньяком треба, судячи з вигляду. Але зроблю поки що просто міцну.
Коли ароматна кава парувала в чашках, Наталя розповіла все. І про зустріч з Ігорем, і про вечірню сварку, і про підслухану розмову.
— …Він сказав, що лікарі не сліпі й групу йому не дадуть. І що він щось сховав у матері в шафі.
Настя відклала скрипку і уважно подивилася на подругу.
— Наталко, ти розумієш, що це означає?
— Що він бреше?
— Що він, імовірно, здоровий, як бик! — випалила Настя. — Ти подумай! Він пів року сидить у кріслі. Але ж травми хребта — це не жарти, там потрібні постійні обстеження, МСЕК для інвалідності. А він відмовляється від лікарів, каже, що «все куплено» або «немає сенсу».
— Я думала, в нього депресія…
— У нього хитродупість, а не депресія! Він просто зручно влаштувався на твоїй шиї. Звільнився з роботи, яку ненавидів, і грає роль жертви. А ти, як віслючок, тягнеш цей віз.
Наталя затулила обличчя руками.
— Яка ж я дурепа…
— Не дурепа, а занадто добра, — Настя підійшла і обійняла її. — Але тепер у нас є план. Треба знайти те, що він сховав. Якщо це реєстратор — ти врятуєш невинну людину і позбудешся цього паразита.
— Але як? Лариса Іванівна з дому майже не виходить. Вона стереже ту кімнату, як Цербер.
— Треба їх виманити, — очі Насті хитро блиснули. — Слухай, а пам’ятаєш, мій Кирило на роботі отримав бонуси? Він мені казав, що в нього є можливість дістати «гарячі» путівки в санаторій у Пущу-Водицю на вихідні. Майже задарма.
— Пуща-Водиця?
— Саме так! Відправимо твого «інваліда» і матусю оздоровлюватися. Свіже повітря, сосни, білочки… Вони ж таке люблять? А поки їх не буде — ми перевернемо ту квартиру догори дном.
— А Михайло?
— Міша працює доба через три. У суботу його не має бути вдома.
Наталя подивилася на подругу з надією.
— Ти думаєш, вийде?
— Я не думаю, я знаю. Сьогодні ж поговорю з Кирилом. А ти готуйся грати роль турботливої дружини, яка відправляє коханого на відпочинок.