Наталя стиснула зуби. За бабусю, Марію Єгорівну, вона готова була роздерти будь-кого. Батьки Наталі, геологи, загинули в автокатастрофі на Житомирській трасі, коли їй було сім років. Вони поспішали додому з експедиції, щоб привітати доньку з днем народження, але водій фури заснув за кермом… Марія Єгорівна, вчителька української мови, виховала онуку сама. Вона вчила її бути чесною, доброю і допомагати людям. Можливо, саме тому Наталя так довго терпіла знущання цієї родини — вона просто не могла повірити, що люди можуть бути такими жорстокими без причини.
— Ми поїхали, — буркнув Петро.
Михайло, який мовчки спостерігав за зборами, допоміг братові спуститися до таксі. Він посадив його в машину, закинув сумки в багажник і, не промовивши ні слова, розвернувся й пішов геть від під’їзду, закуривши цигарку.
Наталя спостерігала за ними з вікна. Як тільки таксі зникло за рогом, а постать Михайла розчинилася в ранковому тумані, вона видихнула. Нарешті.
Вона одразу набрала Настю.
— Алло! Вони поїхали. Квартира в нашому розпорядженні.
— Супер! — озвався бадьорий голос подруги. — Я вже виїжджаю, буду за пів години. Став чайник!
Але чекати Настю Наталя не стала. Часу було обмаль. Вона дістала пилосос — для прикриття, якщо раптом повернуться сусіди, — і рішуче попрямувала до кімнати свекрухи.
Двері не були замкнені на ключ, що вже було удачею. У кімнаті пахло нафталіном і старими парфумами «Червона Москва». Наталя озирнулася. Величезна шафа-купе займала всю стіну.
«Коробка з-під взуття на верхній полиці», — згадала вона слова Петра.
Вона підсунула стілець до шафи, відчинила дверцята і почала нишпорити рукою по верхній полиці, навпомацки перевіряючи коробки. Ось одна… порожня. Друга… з зимовими чоботами. Третя…
— І що це ми тут робимо?
Цей голос пролунав так несподівано і близько, що Наталя здригнулася і ледь не впала зі стільця. Вона різко обернулася.
У дверях, спершись плечем на одвірок, стояв Михайло.
Наталя похолола. Вона була впевнена, що він пішов у справах або на зміну.
— Я… я прибираю, — пробелькотіла вона, притискаючи до грудей ганчірку, яку встигла схопити. — Мама просила пил витерти…
— Брешеш, — ліниво простягнув Михайло, заходячи в кімнату і причиняючи за собою двері. Клацнув замок.
Звук цього клацання пролунав як постріл.
— Мама тобі суворо заборонила сюди заходити. Я чув, — він повільно насувався на неї.
— Я забула… Я вже йду…
Наталя спробувала прослизнути повз нього до дверей, виставивши перед собою трубу від пилососа як щит. Але Михайло був швидшим. Він перехопив її руку, боляче стиснувши зап’ястя.
— Куди зібралася, невісточко? — його очі масно блищали. — Петро поїхав, мама поїхала. Ми тут зовсім самі. Я давно чекав цього моменту.
— Пусти! — крикнула Наталя, вириваючись. — Я викличу поліцію!
— Викличеш? — він розсміявся, і цей сміх був страшнішим за погрози. — І що ти їм скажеш? Що сама залізла в кімнату свекрухи, щоб обікрасти її? А я тебе спіймав? А потім ти намагалася мене спокусити, щоб я мовчав? Повір, мені повірять швидше.
Він притиснув її до шафи. Наталя відчула запах перегару і поту. Їй стало млосно від страху й огиди.
— Що тобі треба? Гроші? Бери все, що є, тільки відпусти!
— Гроші? — він провів пальцем по її щоці, і Наталя відсахнулася, як від вогню. — Ні, Наталко. Ти така правильна, така свята… А живеш із дурнем, який тебе навіть не цінує.
— Не смій так говорити про брата! Він хворий!
— Хворий? — Михайло зареготав, відкинувши голову назад. — Ой, не можу! Ну ти й дурепа! Та він здоровий, як бик! Він ходить краще за мене!
— Що?.. — Наталя завмерла. Страх на секунду поступився місцем шоку.
— Що чула! Він симулює. Щоб не працювати, щоб ти його утримувала, і щоб із тебе гроші тягнути. А ти ведешся! Документи з приватної клініки, де написано, що він здоровий, лежать он там, у коробці.
Він кивнув на шафу, втративши пильність. Наталя скористалася моментом, штовхнула його в груди з усієї сили й кинулася до дверей. Але Михайло встояв. Він схопив її за волосся і різко смикнув назад.
— Куди?! Не так швидко! Тепер ти знаєш правду, і я не можу тебе просто так відпустити. Доведеться нам домовитися…
Наталя закричала. Вона кричала так голосно, як тільки могла, сподіваючись, що сусіди почують. Михайло затулив їй рота своєю великою долонею і повалив на диван.
— Тихше будь, істеричка! Ніхто не прийде. Усі на дачах.
— А ось тут ти помиляєшся!
Голос пролунав з коридору, різкий і дзвінкий.
Двері кімнати розчахнулися від потужного удару ногою. На порозі стояла Настя. У правій руці вона впевнено тримала газовий балончик «Терен-4», а в лівій — телефон.
— Відійшов від неї! Швидко! — гаркнула вона так, що Михайло від несподіванки розтиснув руки.
Наталя скотилася з дивана і поповзла до подруги, ковтаючи сльози.
— Ти хто така? — вишкірився Михайло, підводячись. — Пішла звідси, це приватна власність!
— Я — твій нічний кошмар, виродку, — спокійно відповіла Настя, не опускаючи балончик. — Поліція вже їде. І мій чоловік Кирило піднімається сходами. Він, до речі, колишній боксер. Тож у тебе є вибір: або ти зараз сядеш у куток і не рипатимешся, або я заллю тобі очі перцем, а потім Кирило додасть.
У цей момент у коридорі почулися важкі кроки, і у дверях з’явилася масивна постать Кирила.
— Дівчата, допомога потрібна? — спокійно запитав він, оцінивши ситуацію одним поглядом. Його погляд зупинився на Михайлі. — О, бачу клієнта.
Михайло одразу здувся. Він зрозумів, що перевага не на його боці.
— Та я нічого… Ми просто розмовляли… Сімейні справи…
— Розмовляли? — Настя допомогла Наталі підвестися. — Наталко, збирай речі. Негайно. Ти тут більше не залишишся.
— Стійте… — Наталя витерла сльози й подивилася на шафу. — Він сказав, що там, у коробці, документи. Докази, що Петро здоровий.
Кирило зробив крок уперед, нависаючи над Михайлом.
— Де?
Михайло мовчки кивнув на крісло в кутку.
— Там, під сидінням… Я переховав. У шафі порожньо.
Кирило перевернув крісло. До дна скотчем була приклеєна папка. Він відірвав її й передав Наталі.
— Це воно?
Наталя тремтячими руками відкрила папку. Медичні висновки, чеки, результати МРТ. Дата свіжа. Діагноз: «Патологій не виявлено. Рухова функція відновлена повністю».
— Сволота… — прошепотіла вона. — Яка ж він сволота.
— Забираємо це і йдемо, — скомандувала Настя. — Кириле, простеж, щоб цей герой-коханець не надумав нас переслідувати.
За десять хвилин вони вже виходили з під’їзду. Наталя котила за собою валізу, притискаючи до грудей папку з документами. Вона почувалася розбитою, але водночас вільною.
Біля машини Кирила на них чекав сюрприз. До них наближалася ефектна брюнетка на високих підборах. Наталя одразу впізнала її, хоча бачила лише на фото в соцмережах. Це була Олена. Та сама Олена, яку так любила свекруха.
— Наталю? — невпевнено гукнула вона. — Зачекайте. Мені треба з вами поговорити.