— От і зробиш, — жорстко сказала Настя. — Тільки за нашої присутності. Щоб він не зміг викрутитися. Якщо він справді тебе любить і хоче дитину — ми просто поїдемо і не будемо заважати вашому щастю. Згода?
Олена вагалася хвилину, кусаючи губи. Їй було страшно, але сумніви вже закралися в душу.
— Добре. Поїхали.
Дорога до Пущі-Водиці зайняла близько сорока хвилин. У машині панувала напружена тиша. Олена сиділа на передньому сидінні й нервово перевіряла макіяж. Наталя з Настею ззаду переглядалися. Наталя відчувала дивну суміш жалю і зловтіхи. Вона знала Петра. І вона знала, що зараз станеться.
Вони припаркувалися біля воріт санаторію «Пуща-Озерна». Повітря тут було чистим і пахло хвоєю.
— План такий, — скомандував Кирило. — Олено, ти дзвониш Петру, кажеш, що приїхала зробити сюрприз. Викликаєш його на вулицю, он до тієї альтанки біля озера. Ми сховаємося в кущах поруч.
— Це якось… по-дитячому, — скривилася Олена.
— Зате дієво, — відрізала Настя. — Дзвони.
Олена набрала номер. Її голос змінився, став м’яким і воркотливим:
— Зайчику, привіт! Вгадай, де я?.. Так, я біля воріт санаторію… Сюрприз! Виходь, я тебе чекаю біля озера. Люблю!
Вона поклала слухавку і глибоко вдихнула.
— Він виходить. З мамою.
Кирило, Настя і Наталя швидко зайняли позиції за густими кущами декоративного ялівцю, звідки відкривався чудовий вид на альтанку.
Минуло п’ять хвилин. Двері корпусу відчинилися.
Наталя ледве стримала вигук.
Петро йшов.
Він не шкутильгав, не спирався на ціпок. Він ішов впевненою, бадьорою ходою здорової людини, заклавши руки в кишені спортивних штанів. Поруч дріботіла Лариса Іванівна, щось жваво розповідаючи.
— Бачиш? — прошепотіла Настя. — «Великомученик» зцілився.
Олена стояла біля альтанки, і на її обличчі читався шок. Вона теж, мабуть, уперше бачила коханця в такій чудовій формі.
— Оленочко! Душечка! — розпливла в усмішці Лариса Іванівна, побачивши потенційну невістку. — Який сюрприз! Петрику, дивись, хто приїхав!
Петро, однак, не виглядав щасливим. Він нервово озирнувся, ніби боявся, що з кущів вискочить його дружина (що було недалеко від істини).
— Привіт, — сухо кинув він. — Ти чого приперлася? Я ж казав, що я тут лікуюся.
— Петю… — Олена розгубилася від такого тону. — Я бачу, як ти лікуєшся. Ти ходиш!
— Ну, процедури допомагають, — відмахнувся він. — Чого треба? Кажи швидко, я на масаж записаний.
Олена зібрала всю свою волю в кулак.
— Я приїхала повідомити тобі новину. Петю, я вагітна.
В альтанці повисла тиша. Десь далеко каркнула ворона.
Петро застиг. Його обличчя витягнулося, а потім спотворилося гримасою роздратування.
— Ти жартуєш? — прошипів він. — Яка вагітність? Ти що, пігулки не пила?
— Петю, ти не радий? — голос Олени затремтів. — Ти ж казав, що хочеш сина…
— Мало що я казав! — вибухнув він. — Олено, ти нормальна взагалі? Який син?! У мене розлучення на носі, я майно ділити буду! Мені зараз тільки аліментів і крикливого байстрюка не вистачало!
— Байстрюка?! — Олена позадкувала, притискаючи руки до живота.
— Петре правий, — втрутилася Лариса Іванівна, яка миттєво змінила «милість на гнів». — Оленочко, ти зовсім не вчасно. Петрик тільки почав свій бізнес на ноги ставити, автомийку відкриває. Йому кожна копійка потрібна для справи, а не на памперси.
— Автомийку? — перепитала Олена. — Але ж це мої гроші! Я продала бабусину квартиру і дала тобі на розвиток! Ти обіцяв, що ми одружимося і це буде наш сімейний бізнес!
У кущах Настя штовхнула Наталю в бік.
— Ти чула? Він узяв у неї гроші! І автомийка існує!
Наталя слухала, і її серце наповнювалося холодним спокоєм. Тепер усе стало на свої місця.
— Олено, не істери, — Петро зробив крок до коханки. — Зробиш аборт. Зараз це не проблема. Я дам грошей. Потім, коли я розлучуся з Наталею, коли відсуджу в неї квартиру — тоді й поговоримо про дітей.
— Відсудиш квартиру? — перепитала Олена. — Але ж це її спадок…
— Мені плювати! Я інвалід, мені потрібні умови! Суд буде на моєму боці.
— Ну, це ми ще подивимося!
Наталя вийшла з-за кущів. Її голос звучав дзвінко і твердо. Слідом за нею вийшли Настя і Кирило, який знімав усе на телефон.
Ефект був бомбічний. Петро відсахнувся, ніби побачив привида. Лариса Іванівна схопилася за серце.
— Наташо?! Ти що тут робиш?
— Слухаю, як ти плануєш відібрати мою квартиру і вбити власну дитину, — спокійно відповіла Наталя, підходячи ближче. — Привіт, «інваліде». Бачу, пущанське повітря творить дива? Ходиш рівно, не шкутильгаєш.
— Це… це тимчасове покращення! — почав виправдовуватися Петро, але зрозумів, що виглядає жалюгідно. — Ти стежила за мною?!
— Я рятувала себе. І, як виявилося, Олену.
Наталя повернулася до суперниці. Олена стояла біла, як стіна. Її ідеальний світ розсипався на шматки.
— Олено, ти все чула. Він хотів змусити тебе зробити аборт. Він живе на твої гроші, а планував жити в моїй квартирі.
— Петю… як ти міг? — прошепотіла Олена.
— Та пішли ви всі! — заверещав Петро, розуміючи, що маски зірвано. — Так, я хотів жити нормально! Наташко, ти нудна клуша! Оленко, а ти… ти просто дурепа з грошима! Мені ніхто з вас не потрібен!
— Ах ти ж паразите! — Настя не витримала і хотіла кинутися на нього, але Кирило її стримав.
— Не брудни руки, — сказав він. — У нас є відео. І є документи з клініки. У суді буде весело.
— Мамо, ходімо! — крикнув Петро Ларисі Іванівні. — З цими ідіотками нема про що говорити.
Він розвернувся і швидко покрокував до корпусу. Його мати побігла слідом, сичачи прокльони в бік «невдячних дівок».
Але Олена раптом стрепенулася.
— Ні! Віддай мої гроші! — закричала вона і кинулася за Петром. — Ти не підеш просто так!
Вона схопила його за рукав спортивної кофти.
— Відчепися! — гаркнув Петро.
Він з силою відштовхнув вагітну жінку.
Олена не втрималася на ногах. Вона похитнулася, оступилася на бордюрі й впала прямо на асфальтовану доріжку, по якій у цей момент повільно їхав службовий мікроавтобус, що розвозив продукти.
— Олено!!! — закричала Наталя.
Водій вдарив по гальмах. Скрип коліс розірвав тишу санаторію. Олена лежала нерухомо за сантиметр від бампера.
— Боже мій… — прошепотіла Наталя і кинулася до неї.
Петро на секунду зупинився, озирнувся, побачив лежачу Олену і… побіг далі, намагаючись зникнути за деревами.
— Тримай його! — крикнув Кирило.
Він зірвався з місця і в два стрибки наздогнав «інваліда». Заломивши йому руки за спину, Кирило повалив Петра обличчям у траву.
— Куди зібрався, герою?! Тепер ти точно сядеш!