— Це… Ігор?
— Зустрічається з Жанною за три тижні до смерті батька, — підтвердила Оля. — Але подивись на його обличчя на наступному знімку.
На другому фото мій брат виходив із зустрічі, і його обличчя було перекошене відразою. У руках він тримав щось схоже на банківський чек.
— Він зберіг чек як доказ, — пояснила Оля. — Приніс його прямо до батька. Саме тоді Микола зрозумів, що треба діяти швидко.
— Але Жанна сказала, що Ігор допомагає їм!
— Твій брат грав у небезпечну гру, Марино. Він був подвійним агентом. Згодовував їм рівно стільки інформації, щоб вони почувалися впевнено. І водночас допомагав батькові збирати докази їхньої змови.
Я відкинулася на спинку крісла, у голові паморочилося.
— Чому він не сказав мені?
— Тому що Жанна мала зробити перший хід. Вона мала показати свої карти.
Оля витягла папери зі свого портфеля.
— Завтра, коли я зачитаю заповіт, Жанна і Богдан думатимуть, що перемогли. Початкове читання надасть їм значну частину майна.
— Що?! — я схопилася так різко, що мій келих перекинувся, і вино червоною плямою розпливлося по килиму.
— Дай мені закінчити, — Оля підняла руку. — Саме тоді спрацює пастка. Твій батько все розрахував, Марино. У той момент, коли вони погоджуються прийняти спадщину на цих умовах, вони автоматично активують пункт, який розкриває їхні спроби маніпуляції та шахрайства. Усе — фото, відео, хабарі — стає публічним і передається поліції.
Я дивилася на докази на столі, і розуміння повільно приходило до мене.
— Він змусив їх повірити в перемогу, щоб вони самі себе закопали.
— Саме так. Справжній заповіт залишає все тобі, з трастовим фондом для Ігоря. Жанна і Богдан не отримують нічого, крім ганьби та кримінальної справи.
Я знову взяла листа, проводячи пальцями по знайомому почерку. Навіть з того світу він захищав мене. Вчив мене. Допомагав дати відсіч.
— Ще одне, — тихо сказала Оля. — Ігор просив побачитися з тобою сьогодні ввечері. У нього є ще дещо, що ти маєш знати до завтрашнього ранку.
Я подивилася у вікно кабінету на захід сонця, думаючи про брата, про самовдоволене обличчя Жанни в саду, про всі фігури, які батько так дбайливо розставив на дошці.
— Скажи йому, хай приїжджає, — відповіла я. — Час для сімейного возз’єднання.
Ігор приїхав, коли вже стемніло. Він зовсім не був схожий на того впевненого мажора, що стояв поруч із Богданом на похороні. Його дорогий костюм був пом’ятий, під очима залягли глибокі тіні від утоми. Він завагався на порозі кабінету, притискаючи до грудей шкіряну папку, наче щит.
— Жахливо виглядаєш, — сказала я, розбиваючи лід.
— Ага, ну, грати шпигуна не так весело, як показують у кіно, — він спробував усміхнутися, але очі залишалися сумними. — Можна увійти?
Я кивнула на крісло навпроти. Оля поїхала годину тому, але докази на столі все ще лежали нагадуванням про нашу розмову.
— Бачу, ти знайшла татову «страховку», — кивнув Ігор на фотографії.
— Чому ти не сказав мені, що робиш? — питання пролунало різкіше, ніж я хотіла.
Він важко опустився в крісло.
— Бо я мусив усе виправити. Після того, як я поводився під час твого розлучення… Я був ідіотом, Марино. Підтримав Богдана, бо думав про бізнес, а не про родину.
— Ти мій брат, — виправила я. — Ти мав бути на моєму боці.
— Я знаю.
Він відкрив папку і витягнув чек.
— Це те, що Жанна запропонувала мені, щоб я засвідчив у суді, ніби тато був несповна розуму, коли писав останній заповіт. Пів мільйона доларів за зраду власної сестри.
Я витріщилася на чек, потім на брата.
— Але ти не перевів його в готівку.
— Ні. Я пішов прямо до тата. Ти б бачила його обличчя, Марино. Не зле, ні. Просто… розчароване. Саме тоді він розповів мені про свій план.
Старовинний годинник у холі пробив дев’яту, кожен удар відлунював у напруженій тиші.
— Це ще не все, — продовжив Ігор, витягуючи телефон. — Я записав усе. Кожну зустріч, кожну пропозицію, кожну погрозу. Жанна планувала це місяцями. Ще до того, як тато захворів.
Він натиснув «Play». Голос Жанни заповнив кімнату, холодний і розважливий:
«Як тільки старий відкине копита, ми оскаржимо заповіт. З твоїми свідченнями про його психічний стан і стажем Богдана в компанії ми отримаємо все. А ця нікчема Марина навіть не зрозуміє, що її вдарило».
Мої руки мимоволі стиснулися в кулаки.
— Коли це було?
— Два місяці тому. Але чекай, там є гірше.