Ігор перемотав запис на телефоні. Тепер з динаміка лунав голос мого колишнього чоловіка.
«Ми продамо цей мавзолей, виведемо активи в офшори. А Марина нехай котиться назад у свою жалюгідну двокімнатну квартиру на Позняках і займається своїми квіточками. Вона ніколи на це не заслуговувала».
— Вимкни, — прошепотіла я.
Ігор послухався, потім дістав ще один документ.
— Ось чому я прийшов сьогодні. Жанна хотіла не просто грошей, Марино. Вона хотіла помсти. Особисто тобі.
— Помсти за що?
— За те, що ти змусила Богдана почуватися винним. За те, що через суд вибила аліменти, хоч у вас і не було дітей, але був шлюбний контракт. За те… — він замовк. — За те, як вона виглядала в очах суспільства, коли ти спіймала їх разом.
Спогад ударив мене, мов фізичний ляпас. Я заходжу у власну спальню, знаходжу їх там… Тріумфальна посмішка Жанни, коли мій шлюб розсипався на шматки.
— Вона була його секретаркою три роки, — продовжив Ігор. — Вона спланувала все. Влізла в його життя, потім у довіру до тата. Цей документ доводить, що вона почала виводити кошти з рахунків «Коваль Буд» ще за пів року до того, як ти їх викрила.
Я вихопила папір, пробігаючи очима по банківських переказах і номерах рахунків.
— Тато знав про це?
— Дізнався перед самим діагнозом. Він збирав справу проти неї, готував заяву в прокуратуру, але потім рак…
Голос Ігоря зірвався:
— Саме тоді він почав планувати це шоу. Сказав, що іноді справедливість потребує іншого шляху.
— Кодицил, — пробурмотіла я.
— Так. Завтра буде жорстоко, Марино. Вони думають, що все схоплено. Жанна навіть найняла відеооператора, щоб зняти «історичний момент» вступу в права спадкоємців для свого Instagram.
Попри все, я розсміялася. Нервово, хрипко.
— Вона найняла камери, щоб записати власне падіння? Тато оцінив би іронію.
Ігор усміхнувся — вперше за вечір щиро.
— Слухай, я знаю, що не можу виправити останні три роки однією розмовою. Але я хочу, щоб ти знала: я тут. Що б не сталося завтра, я тебе прикрию.
Я підвелася і підійшла до вікна, дивлячись на татів сад, залитий срібним місячним сяйвом.
— Пам’ятаєш, як у дитинстві ми побилися через ту іграшкову машинку? Червону Феррарі?
Ігор став поруч.
— Тато змусив нас мити всі вікна в будинку. Сказав, що нам треба навчитися бачити речі чітко.
Я повернулася до брата.
— Тепер я бачу чітко, Ігорю. Я бачу, чого тато намагався навчити нас, навіть у самому кінці.
Він кивнув, і в його очах я побачила розуміння.
— Що іноді найбільша перемога не в тому, щоб атакувати. А в тому, щоб дозволити ворогам знищити самих себе.
Старовинний годинник пробив чверть на одинадцяту.
— Тобі треба відпочити, — сказав Ігор, збираючи свої докази. — Завтра буде пекельне шоу.
Проводжаючи його, я торкнулася холодної шибки. Тато завжди казав, що вікна — це очі будинку. Завтра вони стануть свідками правосуддя, поданого саме так, як він запланував.
Ранок оголошення заповіту видався яскравим і безхмарним. Я знову сиділа в батьковому кабінеті, спостерігаючи, як Оля розкладає папери на масивному дубовому столі, поки навколо метушилися люди з камерами.
— Знімальна група Жанни вже тут, — повідомив Ігор, прослизнувши у двері. — Ти б бачила її там, у вітальні. Репетирує промову «вдячної скорботи».
— Все готово? — запитала я Олю.
Вона поплескала по своєму портфелю.
— Все тут. Кодицил запечатаний у цьому конверті разом із копіями всіх доказів. Як тільки вони погодяться на початкові умови…
Гамір у коридорі перервав її. Голос Жанни лунав високо і збуджено:
— Ось тут ми повісимо нову люстру, ця антикварна така застаріла! Всі на місця!
— Починається вистава, — пробурмотіла Оля, поправляючи піджак.
Жанна увійшла першою, у чорній сукні, яка, ймовірно, коштувала більше, ніж річна зарплата пересічного українця. Богдан плівся слідом, виглядаючи неприродно в дорогому костюмі, який йому явно тиснув у плечах. Оператор з помічником ішли за ними, налаштовуючи світло.
— Марино, — сухо кивнув Богдан. Це було вперше, коли він звернувся до мене після розлучення.
— Починаймо, — оголосила Оля, займаючи місце за батьковим столом. — Як нотаріус і довірена особа Миколи Андрійовича, я оголошу його останню волю, а також додаткові розпорядження.
Жанна практично підстрибувала на стільці.
— Ми готові. Знімайте, хлопці, знімайте!