Те, що я почула далі, розбивало мені серце шматок за шматком.
Батьки з першого дня переконали Катю, що я не можу надсилати гроші через «складнощі з картками» та великі витрати на спорядження. Вони годували її, так, але постійно нарікали, як дорого їм обходиться зайвий рот. Катя, моя маленька дівчинка, у свої 14 років пішла працювати.
Вона домовилася в сусідній кав’ярні неофіційно допомагати баристі на вихідних — мити посуд, прибирати зі столів. Усе, що заробляла, витрачала на зошити, поповнення мобільного та іноді на одяг із секонд-хенду.
— Я не хотіла тебе турбувати, мамо, — сказала вона, витираючи сльози рукавом розтягнутого светра. — Ти там робиш таку важливу справу, рятуєш людей. Бабуся казала, що тобі й так важко, що ти ледве знаходиш гроші на їжу.
— Я продала свій планшет, щоб заплатити за екскурсію до Львова з класом. А коли тренерка з волейболу сказала здати на нову форму, я просто кинула секцію, бо знала, що у дідусі з бабусею немає зайвих двох тисяч.
Я пригорнула її до себе, ледве стримуючи лють. У моїй голові клацав калькулятор. 450 тисяч гривень. Цього вистачило б на її потреби з головою, ще й залишилося б. Нові меблі, машина батька, золотий браслет сестри, ремонт на кухні — усе це раптом склалося в огидну картину.
— А бабуся з дідусем давали тобі хоч якісь кишенькові? — запитала я, вже знаючи відповідь.
Катя похитала головою.
— На день народження дали 500 гривень. Бабуся сказала, що часи важкі, інфляція.
Того вечора, коли Катя пішла в душ, я вирішила діяти. Поки батьки дивилися телевізор у вітальні, я тихо зайшла до кабінету батька. У шухляді столу, під купою старих газет, я знайшла те, що шукала.
Брошура елітного санаторію в Закарпатті. «Новорічний пакет VIP: 10 днів повного релаксу». Вартість туру на двох — понад 80 тисяч гривень. Бронь була підтверджена на січень. Поруч лежали чеки з магазинів електроніки та ювелірних салонів. Суми вражали: новий плазмовий телевізор, дорога кавомашина, сережки з діамантами.
Я зайшла в електронний щоденник Каті через свій телефон. Її оцінки поповзли вниз ще з весни. Були пропуски уроків, зауваження вчителів: «Катерина виглядає втомленою, спить на уроках», «Не здала кошти на ремонт класу». Один запис мене добив: «Катя каже, що не може залишатися на додаткові, бо має підробіток».
Реальність була беззаперечною. Мої батьки, рідні люди, систематично крали гроші у власної онуки, щоб фінансувати своє солодке життя. Моя дитина мила чужий посуд і продавала свої речі, поки вони обирали, в який санаторій поїхати.
Коли Катя згадала, що пропустила візит до стоматолога, бо «пломба — це дорого», я ледь не вибухнула. У неї була страховка! Я ж залишила їм усі документи.
Пізніше, коли всі розійшлися по спальнях, я спіймала Іру на кухні.
— Ти знала, що вони забирають гроші Каті? — запитала я в лоб.
Іра почала крутити свій новий браслет, уникаючи мого погляду.
— Я не знала всіх деталей, — почала викручуватися вона. — Мама казала, що ти щось там скидаєш, але небагато. Вони постійно жалілися на комуналку.
— Я скидала 50 тисяч. Щомісяця. Тільки на Катю.
Іра поперхнулася водою. Вона витріщила очі, і на мить мені здалося, що вона справді здивована. Але потім вона швидко опанувала себе.
— Ну… доглядати за підлітком зараз дорого. Вони заслужили якусь компенсацію за те, що взяли її до себе.
— Взяли до себе? Вона їхня онука, а не безпритульний пес! — прошипіла я, намагаючись не кричати, щоб не розбудити Катю. — Я б заплатила їм окремо за послуги няні, якби вони попросили. Але ці гроші були для дитини!
Іра незграбно знизала плечима.
— Говори з ними, а не зі мною. У них, мабуть, були свої причини.
Я довго не могла заснути тієї ночі. Катя тихо сопіла поруч, а я будувала план. Зрада пекла вогнем, хотілося увірватися до їхньої спальні й влаштувати скандал просто зараз. Але емоції — поганий радник.
За два дні Різдво. Приїдуть родичі — тітка Свєта, дядько Боря. Мені треба бути стратегом, а не істеричкою.
Наступного ранку я встала рано, поки всі ще спали. Сказала, що піду пробігтися, а сама поїхала в найближчу кав’ярню, де був генератор і нормальний інтернет. Мені потрібна була приватність.
Першим ділом я завантажила повну виписку з банку за останні дев’ять місяців. Кожен переказ, кожна дата, номер картки отримувача. Докази були залізні: гроші надходили справно, день у день.
Потім я набрала номер юридичної служби своєї військової частини. Як військовослужбовиця, я мала право на безкоштовну консультацію. Я виклала ситуацію сухо, по фактах. Черговий юрист, молодий хлопець на ім’я Орест, уважно вислухав.
— Оксано, те, що ви описуєте, має ознаки економічного насильства та шахрайства, особливо враховуючи, що кошти призначалися неповнолітній, — сказав він серйозним тоном. — Я надішлю вам зразки заяв і перелік документів, які варто зібрати. І ще… у вас є хтось із свідків?
Я повернулася додому, озброєна знаннями. Мама смажила млинці, наспівуючи якусь мелодію, ніби нічого не сталося.
— Ми сьогодні їдемо в «Епіцентр» докупити гірлянди і подарунки, — оголосила вона. — Тобі щось треба?
— Взагалі-то я хотіла б поїхати з Катею купити їй одяг, — відповіла я, пильно дивлячись їй в очі. — Я помітила, що вона виросла з усього.
Усмішка мами зів’яла.
— Та ми купували їй речі восени. Діти так швидко ростуть…
— Я бачу, — холодно відрізала я. — Їй потрібні нові зимові чоботи. Скотч — це, звісно, креативно, але навряд чи тепло.