Пропозиція руки та серця пролунала як грім серед ясного неба. Ніхто — ні друзі, ні сусіди, ні навіть сам брат Валерій — не могли повірити, що такий гульвіса, як Василь, справді надумав розсудливішати. І з ким? З тихою, непримітною Марічкою, яку все життя оминали увагою через її ваду.
Валерій, дізнавшись про це, одразу приїхав до майбутнього зятя на «чоловічу розмову».
— Вась, ти не жартуй зі мною, — суворо сказав він, дивлячись другові в очі. — Одне діло — салати їсти, а весілля — це серйозно. Якщо ти думаєш погратися і кинути, то краще йди зараз. Бо якщо скривдиш сестру… Ти мене знаєш, я тобі ноги повириваю, і дружба не врятує.
Василь лише махнув рукою, вдаючи щиру ображеність:
— Та ти що, Валєро! Я ж як краще хочу. Нагулявся я вже, досить. Мені господиня треба, затишок. А Марічка твоя — золото, вона ж мене як ніхто розуміє. Не бійся, не скривджу.
І весілля таки відбулося. Свято було скромним, без зайвого пафосу — розписалися в районному РАЦСі, посиділи в затишному кафе на Русанівці. Марія у своїй простій білій сукні, яка підкреслювала її золотисті кучері, просто світилася від щастя. Вона вірила, що нарешті витягла свій щасливий білет.
Але навіть у цей день не обійшлося без гіркоти. Коли гості підняли келихи й почали кричати традиційне «Гірко!», Марія зашарілася і опустила очі. Цілуватися на людях їй було ніяково через шрам. Василь, ніби відчуваючи це, не наполягав — лише сухо цмокнув її в щоку.
— Ну, досить, досить, — буркнув він, коли гості почали вимагати продовження.
Пізніше, коли Марія вийшла припудрити носа, вона випадково почула розмову двох дальніх родичок Василя в коридорі.
— Ти бачила? Треба ж, навіть на такий товар купець знайшовся! — єхидно шепотіла одна, поправляючи зачіску. — Я думала, вона так дівкою і помре, а тут диви — заміж вискочила!
Слова різонули по серцю, як гострою бритвою. Марія ледве стримала сльози, але, глибоко вдихнувши, опанувала себе. «Нехай говорять, що хочуть, — подумала вона з викликом. — Заздрять, мабуть. Усі їхні красуні-доньки в розлученнях, а я тепер заміжня жінка». Гордо піднявши голову, вона повернулася до зали.
Проте перша шлюбна ніч стала холодним душем. Марія чекала ніжності, трепету, слів кохання, але Василь просто ліг у ліжко, відвернувся до стіни й натягнув ковдру.
— Вась, ти чого? — тихо запитала вона, торкаючись його плеча.
— Втомився я, Марічко. День важкий був, та й голова тріщить після шампанського. Давай спати, — буркнув він, навіть не повернувшись.
Наступної ночі все повторилося. І через тиждень теж. Василь уникав близькості, посилаючись то на втому, то на проблеми зі шлунком, то на поганий настрій. Марія спочатку виправдовувала його, готувала розсоли, робила масажі, думала, що чоловікові просто потрібен час звикнути до нового статусу.
Але згодом маски були скинуті. Василь перестав грати роль закоханого і почав показувати своє справжнє обличчя.
— Ти взагалі маєш мені ноги мити й воду пити за те, що я тебе взяв! — якось кинув він їй під час вечері, відсуваючи тарілку з котлетами. — Кому ти ще потрібна така, з розсіченою губою? Мене, може, верне від тебе, а я терплю.
Ці слова знищували Марію, вбивали її самооцінку, яка й так трималася на волосині. Вона мовчала, ковтала образи й починала вірити, що він правий. Що вона — неповноцінна, і його одруження — це справді велика ласка, за яку треба платити покірністю.
У побуті Василь швидко перетворився на пана. Він не робив удома нічогісінько: не міг навіть сміття винести чи лампочку вкрутити. Марія тягнула на собі все: роботу головним бухгалтером, прибирання, прання, готування. Василь же жив як у санаторії, сприймаючи це як належне.
Через пів року його скоротили на роботі. Фірма збанкрутувала, і Василь, замість того щоб шукати нове місце, ліг на диван.
— Та що я, за копійки горбатитися буду? — пирхав він, гортаючи сайти з вакансіями в телефоні. — Мені треба щось солідне, директорське.
Тягар забезпечення сім’ї повністю ліг на плечі Марії. Грошей катастрофічно не вистачало, тому вона, соромлячись, влаштувалася на другу роботу — прибиральницею в сусідньому офісному центрі. Вдень вона зводила дебет з кредитом у своїй фірмі, а вечорами, змінивши підбори на старі кросівки, мила підлоги й виносила кошики з паперами, щоб прогодувати здорового мужика, який лежав удома перед телевізором.
Нудьгуючи від неробства, Василь згадав про старий гараж, який належав Валерію. Той дозволив зятю користуватися ним, але за умови порядку.
— Слухай, Марічко, треба там прибрати, — заявив Василь одного суботнього ранку. — Я там буду… е-е-е… майстерню робити.
Звісно, прибирала Марія. Вона вигребла роками накопичений мотлох, вимила підлогу, розклала інструменти. А Василь швидко перетворив гараж на свій особистий клуб. Там з’явився старий диван, стіл, мангал біля входу.
Швидко знайшлися й «однодумці» — чоловіки з сусідніх гаражів, які теж тікали від дружин. Тепер Василь проводив там цілі дні: смажив м’ясо (куплене за Маріїні гроші), пив пиво, грав у карти й розповідав байки про своє «багате минуле».
— Я бізнесмен, просто тимчасові труднощі, — хвалився він новим приятелям, відкорковуючи пляшку. — Зараз активи вивожу, скоро знову на коні буду.