Марія, бачачи, що чоловік деградує, вирішила взяти ситуацію у свої руки. Через знайомих вона домовилася на своїй основній роботі, щоб Василя взяли водієм.
— Вась, там місце звільнилося. Возити нашого генерального, Анатолія Петровича. Машина хороша, зарплата стабільна, офіційна, — вмовляла вона його.
Спочатку Василь пручався:
— Я? Водієм? Прислугою? Та ти з глузду з’їхала!
Але коли почув, що возити треба на новенькій чорній «Тойоті Камрі», а зарплата вища за середню по ринку, погодився.
Робота йому сподобалася. Графік був ненормований: поки шеф на нарадах чи обідах, Василь був вільний як вітер. Він швидко зрозумів вигоду свого становища. Чорна блискуча машина, діловий костюм (який купила Марія) — усе це створювало ілюзію успішності.
Коли він заїжджав на заправку або купував квіти для дружини шефа за корпоративною карткою, продавчині та дівчата на вулицях сприймали його за власника авто. Це тішило його самолюбство неймовірно. Василь знову відчув себе «альфа-самцем». Старі звички повернулися миттєво.
— Алло, кицю, — муркотів він у трубку, поки шеф був на переговорах. — Так, сьогодні зайнятий, бізнес, сама розумієш. Але завтра можемо кави випити.
Він почав зраджувати Марії, навіть не особливо ховаючись. То затримався на «нараді» до ночі, то «машина зламалася» за містом. Додому приходив пізно, часто напідпитку, від нього пахло чужими парфумами. Марія про все здогадувалася. Жіноче серце не обдуриш. Але вона мовчала. Василь настільки залякав її своєю «великодушністю», що вона боялася навіть слово сказати.
— Він же чоловік, йому треба розслабитися, — виправдовувала вона його перед самою собою, перучи його сорочки зі слідами помади. — Головне, що додому приходить. Може, колись і дітки будуть…
Але дітей не було. Минав другий рік шлюбу, а вагітність не наставала. Коли Марія наважувалася заговорити про це, Василь лише кривився:
— Та нащо воно мені треба? Ще народиться таке ж страшне, як ти. Ні, дякую.
Одного разу Анатолій Петрович, директор фірми, оголосив, що йде у відпустку на місяць і їде з родиною за кордон.
— Василю, ти теж вільний. Машину постав у гараж офісу, відпочивай, — розпорядився шеф.
Але у Василя визрів інший план. Він сказав Марії, що їде з шефом у відрядження по Україні.
— Треба, Марічко, треба. Бізнес не чекає, — збрехав він, пакуючи валізу.
Сам же, на відкладені з «лівих» заробітків гроші, забронював номер на базі відпочинку в Пущі-Водиці. І не сам, а з новою пасією — Ілоною.
Ілона була дівчиною з провінції, яскравою, але наївною, як дитина. Вона свято вірила, що Василь — крутий столичний бізнесмен, а база відпочинку під Києвом — це лише прелюдія перед поїздкою на Балі, яку він їй обіцяв.
— Котику, а коли ми полетимо в Мілан? Ти ж казав, мені треба гардероб оновити, — щебетала вона, лежачи на шезлонгу серед сосен.
— Скоро, рибко, скоро. От тільки угоду закрию, — брехав Василь, попиваючи пиво і відчуваючи себе господарем життя.
Він навіть не підозрював, що його картковий будиночок от-от розсиплеться, і цього разу Марія не мовчатиме.
Тиждень на базі відпочинку пролетів як одна мить. Гроші, відкладені «на чорний день», закінчилися швидше, ніж планувалося, тому Василь змушений був збрехати Ілоні про термінові справи в офісі й повернутися до Києва раніше.
Але додому він не поспішав. Першим ділом він поїхав у свій улюблений гаражний кооператив на лівому березі, де його вже чекали «колеги по цеху». Йому не терпілося похизуватися своїми пригодами.
Чоловіки сиділи під навісом, грали в карти й ліниво попивали пиво. Василь, сяючи як мідний п’ятак, почав у фарбах розписувати свої любовні подвиги:
— Ох, мужики, яка ж вона гаряча! Не те що моя квочка. Ми з Ілонкою таке витворяли! Вона ж думає, що я олігарх, — реготав він, ляскаючи себе по колінах. — А я їй: «Дитинко, скоро на Мальдіви полетимо!».