Приятелі слухали його розповіді, але, на диво, без звичного захоплення. У повітрі зависла важка мовчанка.
— Ну ти, Васько, даєш… — нарешті озвався Петро, найстарший з компанії, витираючи руки ганчіркою. — А якщо Марічка дізнається? Вона ж тебе з лайна витягла, роботу знайшла.
— Та куди вона дінеться? — пирхнув Василь самовдоволено. — Прийме як миленька. Кому вона, окрім мене, потрібна? Страховисько лісове.
Він зробив великий ковток пива і додав з презирством:
— Я їй, можна сказати, послугу роблю, що живу з нею. Вона ж на мене молитися повинна. Квартира є, борщ варить, пере (правда, я їй це дозволяю), а я — вільний птах.
— А діти? Ви ж одружені вже скільки, — раптом запитав інший сусід по гаражу. — Може, якби дитинка була, ти б так не гуляв?
— Діти? — Василь скривився, наче з’їв лимон. — Від неї? Та боронь Боже! Ще народиться виродок із заячою губою. Мені соромно буде з таким на вулицю вийти.
Замість звичного сміху та підтримки, цього разу чоловіки похмуро переглянулися. Слова Василя різонули навіть їх, далеко не святенників.
— Дарма ти так, Вась, — тихо сказав Петро. — Марічка — баба золота. На двох роботах гарує, тебе, трутня, годує. А ти її так принижуєш. Не по-людськи це. Бог шельму мітить, пам’ятай.
Василь відчув, що атмосфера змінилася, і розмова не клеїться.
— Ой, та ну вас! Святенники знайшлися! — махнув він рукою. — Піду я, жінка чекає. Вечеря холоне.
Дорогою додому, проїжджаючи повз великий магазин іграшок «Антошка», Василь раптом пригадав розмову про дітей. У його запаленій алкоголем і безкарністю голові визрів план останнього, найболючішого уколу для дружини. Він зайшов усередину і, єхидно посміхаючись, вибрав подарунок.
Це була дорога, гарна лялька — «вагітна Барбі» з великим накладним животиком. У неї було ідеальне порцелянове личко, пухкі рожеві губки й довге блискуче волосся.
«Оце буде номер! — думав він, потираючи руки. — Поставлю їй на стіл. Хай дивиться і знає своє місце. Навіть лялька може завагітніти й бути красивою, а вона — ні».
Він уявляв, як увійде у квартиру, як Марія кинеться йому на шию, а він холодно відсторонить її й вручить цей знущальний «сувенір». Він очікував побачити сльози, благання, приниження — все те, що живило його хворе самолюбство.
Але коли він відчинив двері своїм ключем, тиша у квартирі здалася йому дивною. Марія не бігла зустрічати. Вона стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях. На її обличчі не було ні сліз, ні радості — лише холодна, крижана зневага. А біля її ніг стояли дві його валізи.
Вона вже чекала його. І була не сама — після скандалу в офісі Анатолій Петрович наполіг, що не залишить її наодинці з цим брехуном, і приїхав разом з нею додому.
— Ну що, любий, нагулявся? — запитала вона спокійно, з ледь помітною іронічною усмішкою. — Прийшов речі забирати?
Василь отетерів. Лялька ледь не випала з його рук.
— Ти чого, Марічко? Здуріла? Які речі? Я з відрядження, втомився як собака… — почав було він звичну пісню.
— З відрядження? — перебила вона його. — А я думала, з Пущі-Водиці. Чи, може, з «Мальдів», які ти обіцяв Ілоні?
Василь зблід. Звідки?
— Ось, тримай, — Марія простягнула йому цупкий конверт. — Це копія заяви на розлучення. Я вже подала документи.
— Ти… ти що, жартуєш? — пробелькотів він, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. — Яка Ілона? Ти кому віриш? Я ж чоловік твій!
— Вірю своїм очам і вухам, — відрізала Марія. — Твоя Ілоночка сьогодні приходила в офіс. Шукала «Генерального директора Василя». Бідна дівчинка, вона ж не знала, що ти звичайний водій.
У цей момент двері кухні відчинилися, і на поріг вийшов Анатолій Петрович — справжній генеральний директор, його шеф. Він приїхав підтримати Марію, як і обіцяв. Він був у домашньому одязі, спокійний і впевнений.
— Добрий вечір, Василю, — сказав він рівним голосом, від якого у Василя по спині побігли мурашки. — Ілона влаштувала гарну сцену на ресепшені. Довелося мені й Марії пояснити їй, хто є хто. Ми показали їй твою трудову книжку і… фото з нашого корпоративу, де ти спиш обличчям у салаті. Вона була дуже розчарована.
Василь переводив погляд з дружини на шефа, не в змозі вимовити й слова.
— До речі, — продовжив Анатолій Петрович, — наказ про твоє звільнення я підписав годину тому за статтею «прогул». Службову машину завтра здаси механіку. А ключі від гаража Валери поклади на тумбочку. Зараз же.
Це був кінець. Його маленький світ брехні та ілюзій розсипався на порох. Василь тремтячими руками дістав зв’язку ключів і поклав їх поруч із документами на розлучення.
— Марічко, ну пробач… — зробив він останню жалюгідну спробу, ступивши крок уперед. — Ну біс поплутав! Я ж люблю тебе!
— Геть! — тихо, але владно сказала вона, відкриваючи вхідні двері. — Щоб духу твого тут не було.
Опинившись на вулиці з двома валізами й безглуздою лялькою в руках, Василь сів на лавку. Йти було нікуди. Батьківська хата далеко, грошей немає. І тут він згадав про Ілону. «Вона ж кохає мене! Пробачить!» — майнула надія. Він схопив валізи й помчав на таксі за останні гроші до її орендованої квартири.
Але там на нього чекав ще один удар. Ілона, побачивши його на порозі, навіть не відчинила ланцюжок.
— А, олігарх-водій приїхав? — розсміялася вона йому в обличчя. — Вали звідси, невдахо! Мені потрібен чоловік, який возить мене на Балі, а не той, хто возить шефа на роботу. І ляльку свою собі засунь… сам знаєш куди!