Я почала втрачати спокій. Я почала боятися спати. Я сиділа на кухні, штопала, перебирала крупу, тільки б не лягати. Я чекала, коли настане той час. І коли він наставав, він був там — стояв, дивився на мене, нічого не казав, нічого не робив, просто дивився.
Я намагалася поговорити з ним знову. Я питала, чи він не захворів, чи погано спить, чи є в нього якісь проблеми. Він завжди відмахувався: «Галю, не вигадуй, усе добре, тобі здається».
Але мені не здавалося. Кожної ночі, о 02:47, він був там.
Я почала втрачати вагу. Я не могла їсти, шматок у горло не ліз. Я не могла спати. Я жила втомлена, знервована, як натягнута струна. Дівчата помітили. Наталка, моя старша, запитала мене:
— Мамо, ви захворіли?
Я сказала їй, що це просто втома, весняний авітаміноз, але вона не повірила. Я бачила в її очах, що вона знає: щось негаразд.
Минув лютий. Березень. Квітень. Травень. Червень. Липень. Почався серпень. Сім місяців. Сім місяців цього пекла. Кожного благословенного дня, о 02:47 ранку, він вставав, йшов на мій бік ліжка, стояв там, дивлячись на мене, а потім лягав назад.
Я почала думати, що сходжу з розуму. Клянуся Богом, я думала, що втрачаю глузд. Бо як чоловік може робити щось таке щодня в той самий час і поводитися вранці так, ніби нічого не сталося?
Я проводила цілі дні, думаючи про це. Поки прала білизну в ночвах, поки варила борщ, поки підмітала хату. Мій мозок не зупинявся: думала, думала, намагалася зрозуміти, що він робить, чому він це робить.
Спочатку я думала, що він сновида. Знаєте тих людей, які встають уві сні й ходять по хаті? Я чула про таке. Моя тітка Клава розповідала, що її чоловік вставав вночі сонний, йшов на кухню, відкривав дверцята буфету і стояв там. Тож я думала, може, Петро теж так робить.
Але сновиди не стоять на одному й тому ж місці щодня, і вони не роблять це точно в той самий час. 02:47. Кожен Божий день, як за розкладом. Це не міг бути лунатизм.
Потім я подумала, що це може бути хвороба, якась хвороба розуму. Я чула про людей, які хворіли на голову і починали робити дивні речі. Старий дід Микола з нашого кутка кілька років тому теж почав таке виробляти — говорив сам до себе, бачив те, чого нема. Його забрали в інтернат.
Чи це воно? Чи Петро захворів?
Я думала поговорити з кимось, але з ким? Ми жили на відшибі. Найближча хата — це дім баби Валі, метрів за п’ятсот. Телефону в нас не було. Щоб подзвонити, треба було йти на пошту. До райцентру їхати автобусом годину, він ходив рідко.
І що я скажу лікарю? Що мій чоловік стоїть і дивиться, як я сплю серед ночі? Вони подумають, що я божевільна!
Моя мама жила в іншому районі, далеко. Ми бачилися рідко, тільки на Різдво чи Великдень. Не було можливості поїхати туди і повернутися того ж дня. І навіть якби я поїхала, що б вона мені сказала? Моя мама була жінкою старого гарту. З тих, хто вважає, що жінка повинна терпіти все мовчки. «Вийшла заміж — терпи, не винос сміття з хати», — завжди казала вона.
Я спробувала поговорити з сусідками. Однієї неділі після служби я балакала з Валею і Галею біля церковної брами. Ми говорили про хатні справи, про городи, про ціни — звичайні жіночі балачки. І я ризикнула.
— Дівчата, — кажу, — а у вас ніколи не було проблем зі сном чоловіків?
Валя подивилася на мене з цікавістю.
— Як це, Галю? Що ти маєш на увазі?
— Ну, не знаю. Може, встають вночі, ходять, таке щось?
Галя засміялася.
— Мій хропе так, що шибки дрижать. Сусідів будить. Але щоб вставати… Хіба що до туалету, як пива нап’ється.
І я не змогла продовжити. Мені забракло духу розповісти. Вони б подумали, що це дивно. Почали б пліткувати. Село є село, тут усі про всіх усе знають. Скажеш слово — завтра говоритимуть, що в Бондарів нечиста сила в хаті водиться.
Вдома ситуація погіршувалася. Я танула на очах. Мій одяг висів на мені, як на вішаку. Обличчя загострилося, вилиці випирали. Під очима залягли глибокі темні кола. Я дивилася в дзеркало і не впізнавала себе. Я виглядала як привид.
Дівчата хвилювалися. Наталка, бідна дитина, у свої шістнадцять уже зрозуміла, що відбувається щось дуже погане. Вона постійно питала мене:
— Мамо, ви захворіли?
— Ні, доцю, це просто втома.
— Але я бачу, ви не їсте. Ви не спите. Щось сталося, мамо?
— Нічого не сталося, Наталко. Не хвилюйся.
Але я бачила в її очах, що вона мені не вірить. І я почувалася жахливо через те, що брешу власній дочці. Але що я мала їй сказати? Що її тато стоїть і витріщається на мене щоночі? Дитина б не зрозуміла, злякалася б.
Оксанка теж поводилася дивно. Вона завжди була найбільш балакучою з трьох, найвеселішою, тією, що завжди створювала найбільше шуму. Але в ті дні вона стала тихою, не гралася, як раніше. Сиділа в кутку, мовчала.
Я думала, це просто дитяче, перехідний вік, але це мене турбувало. А Іринка, маленька, семирічна, теж відчувала, що щось не так. Діти відчувають такі речі краще за дорослих. Вона весь час тулилася до мене, обіймала за ноги, ніби боялася, що я зникну.
Петро продовжував робити те саме. Працював, повертався ввечері, мовчки їв, лягав спати, а щоранку о 02:47 вставав і приходив дивитися на мене.
Я почала боятися, по-справжньому боятися. Бо знаєте, чуєш різні історії. Люди говорили про чоловіків, які вбивали своїх дружин уві сні, про чоловіків, які втрачали розум і робили жахливі речі.
А що, як це воно? Що, як однієї ночі він прийде з чимось у руці? З ножем? З подушкою, щоб задушити мене?
Я почала спати зі страхом, точніше, не спати. Я лежала без сну всю ніч, чекаючи, дивлячись на стрілки годинника. 02:40… 02:45… 02:47. І ось він йде.
Була одна ніч, коли я вдала, що міцно сплю. Я дихала глибоко і повільно, як роблять люди, коли справді сплять. Я хотіла побачити, що він зробить.
Він простояв там довше, ніж зазвичай. Він стояв хвилин п’ятнадцять чи двадцять, і я чула його дихання — важке, схвильоване, ніби він нервував. У якийсь момент він нахилився. Він нахилився до самого мого обличчя.
Я відчула його гаряче дихання, що пахло дешевим тютюном — тією гидкою «Примою» без фільтра. Я думала, він збирається мене поцілувати або вбити. Я не знала.
Моє серце билося так сильно, що я була впевнена: він почує цей звук. Але він нічого не зробив, просто стояв дуже близько, дихаючи мені в обличчя. Потім він встав і пішов назад у ліжко.
Тієї ночі я більше не спала. Я лежала до світанку, тремтячи, обливаючись холодним потом, відчуваючи, що в мене зараз буде серцевий напад. Наступного дня я була така втомлена, що ледь не зомліла, коли готувала обід біля печі.
Мені довелося сісти на підлогу в кухні, голова йшла обертом, все пливло перед очима. Наталка знайшла мене такою і перелякалася.
— Мамо, мамо, що сталося?!
— Нічого, доцю, просто голова запаморочилася.
— Я покличу тата!
— Ні! Не треба! Це вже минуло.