Вона допомогла мені встати, відвела до спальні, поклала, принесла води з цукром і сиділа, тримаючи мене за руку. Вона дивилася на мене тими своїми стурбованими очима.
У той момент я майже розказала їй. Я майже сказала: «Доцю, твій тато робить щось дуже дивне». Але я цього не зробила. Вона була дитиною. Я не могла забивати їй голову таким жахом.
Я справді починала хворіти. Я не могла їсти. Мене нудило від усього. Я втратила майже вісім кілограмів за два місяці. Вісім кілограмів! Я, яка й так завжди була худою, перетворилася на шкіру та кістки.
Баба Валя зустріла мене біля магазину одного дня і злякалася.
— Галю, заради Бога, що з тобою сталося? Ти хвора? У тебе щось погане?
— Ні, тьотю Валю, просто втомилася.
— Та яка втома! Ти світишся! Іди до лікаря, дівко.
Але я не пішла. Лікарі були далеко, грошей на них не було. І що лікар зробить? Дасть пігулки, щоб спати? Це не вирішило б проблеми. Проблемою був Петро, і я не знала, що з ним робити.
Була одна ніч, це було вже в липні, коли я спробувала не спати навмисне. Я пила міцний, чорний як дьоготь чай весь день. Я не лягала.
Я сиділа у світлиці, шила при світлі лампи майже до півночі. Коли я пішла в ліжко, я силою тримала очі розплющеними, щипала себе за руку щоразу, коли починала дрімати. Я змогла протриматися до 02:30.
Я чекала. Я хотіла побачити, коли саме він встане. Я хотіла спіймати його, коли я буду бадьора, і спитати: «Що ти робиш, Петре?!»
Але, дитинко, це не спрацювало. Я заснула. Я не знаю, чи на дві хвилини, чи на п’ять, але я відключилася. І коли я прокинулася, з тим самим переляком, як завжди, він уже стояв біля ліжка і дивився на мене.
Я так розізлилася на себе, що хотіла плакати. Як я могла заснути? Я почала думати, що він знає, коли я не сплю. Що він чекає, поки я засну, щоб встати.
Чи він лежав там без сну і чекав, поки засну я? Чи було так? Це лякало мене ще більше, бо якщо він чекав, поки я засну, значить, він не хотів, щоб я знала. Значить, він щось приховував.
Я почала спостерігати за ним удень. Як він дивиться на мене, як говорить з дівчатами, шукала якийсь знак, щось інакше. Але він був завжди однаковим. Мовчазний, серйозний.
Була неділя, коли ми пішли до церкви. Ми ходили щонеділі. Це було обов’язково. Я стояла, молилася, просила Господа про допомогу, про захист.
Отець Василь проповідував про демонів, які спокушають людей, про злі сили, що лізуть у голови чоловіків. Я вийшла з тієї служби, думаючи, що це може бути воно. Що це може бути нечистий, який спокушає Петра, змушує його робити ці речі.
Здається дурницею, але так мене виховали — вірити в такі речі. А коли ти у відчаї, ти віриш у все. Я поклала маленьку Біблію і молитовник під подушку. Я молилася щоночі перед сном. Я кропила хату свяченою водою. Але це не допомогло.
02:47. Він був там.
Дівчата ставали все тихшими. Оксанка особливо поводилася дуже дивно. Я зрозуміла, що вона теж схудла. Її личко змарніло, одяг став вільним.
— Оксанко, ти добре їси в школі? — питала я.
— Так, мамо.
— Ти впевнена? Ти дуже худа.
— Так, я їм, мамо. Просто немає апетиту.
Це здавалося дивним, але я не наполягала. У мене було стільки всього в голові, я не могла переживати про все одразу. Аж поки одного дня, це було, мабуть, наприкінці липня, Оксанка прийшла з вулиці і пішла прямо в спальню. Вона не хотіла їсти. Сказала, що болить живіт.
Я пішла подивитися. Вона лежала, згорнувшись калачиком, тримаючи руку на животі.
— Що ти їла, Оксанко?
— Нічого, мамо. Нічого такого.
— У тебе є температура? — я торкнулася її чола.
— Немає, мамо. Просто живіт болить.