Я зробила їй м’ятного чаю. Вона лежала там тихо. Я вийшла з кімнати, але серце було не на місці. Пізніше, коли я зайшла забрати чашку, я побачила, що вона плакала. Її очі були червоні, опухлі.
— Оксанко, ти плачеш? Що сталося, доцю?
— Нічого, мамо. Це від болю.
Але я знала, що це не просто біль. Щось було. Я стояла і дивилася на неї, і вперше за місяці я перестала думати про Петра і справді звернула увагу на свою дочку. Вона була іншою. Зовсім іншою.
Справа була не тільки у вазі. Це був її погляд, її страх. В її очах був страх. Страх чого? Я спробувала поговорити, але вона не хотіла. Сказала, що хоче спати. Я вийшла, але продовжувала думати про Оксанку.
Тієї ночі я не могла перестати думати про своїх дочок, про всіх трьох. Наталка, яка хвилюється за мене. Оксанка, дивна, худа, налякана. Іринка, яка чіпляється за мене. Що відбувалося з моєю родиною?
02:47. Він встав, як завжди. Пішов на мій бік, як завжди. Встав там, як завжди.
Але цього разу я не боялася його. У мене з’явилася сміливість, така велика сміливість, що мені хотілося встати і закричати: «Що ти робиш?! Чому ти руйнуєш нашу сім’ю?!»
Але я не закричала. Я лежала тихо, вдаючи, що сплю, як завжди. Коли він повернувся в ліжко, я лежала і думала, думала дуже багато.
Мені треба було дізнатися, що відбувається. Мені треба було почути, що він робить, поки стоїть там, бо він щось робив, про щось думав, і я мала знати що.
Саме тоді мені прийшла ідея. Я збиралася вдати, що сплю, але я збиралася зробити це добре. Цього разу я буду дихати глибоко, повільно, як людина, що міцно спить. Я буду лежати абсолютно нерухомо.
Я змушу його повірити, що я в глибокому сні. Я буду тихою, дуже тихою, щоб почути. Почути, якщо він щось скаже, якщо зробить якийсь звук, будь-що.
Я позначила це у своїй голові. Понеділок, дванадцяте серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто шостого року. Це мав бути той день. Я мала дізнатися правду саме того дня.
Я провела всю неділю як на голках. Я не могла піти до церкви. Я сказала, що погано почуваюся, що в мене мігрень. Я залишилася вдома, щоб думати, щоб планувати.
Петро пішов із дівчатами, щоб я могла відпочити. Я залишилася сама. Я пішла до спальні, подивилася на ліжко — це старе, скрипуче ліжко, де я спала щодня, де я прокидалася щодня о 02:47 і бачила того чоловіка, що дивився на мене.
Завтра я дізнаюся правду. Я не знала, чи хочу я її знати, але я мусила.
Того вечора, у неділю, я повечеряла дуже рано. Я прийняла ванну — нагріла води у великій каструлі на плиті, бо гарячої води з крана в нас, звісно, не було. Я лягла рано, близько восьмої. Сказала, що голова все ще болить.
Петро залишився у світлиці, курив. Дівчата пішли спати. Я лежала там із розплющеними очима, вдивляючись у темну стелю, слухаючи звуки дому: як дерево скрипить, як вітер б’ється у вікно, як цвіркуни сюрчать надворі.
Петро прийшов до ліжка близько дев’ятої. Він ліг на свій бік, як завжди. Він мовчав. Я тримала очі розплющеними, чекаючи. Моє серце калатало так швидко, долоні пріли.
Я не могла помилитися завтра. Я не могла заснути. Я мусила бути бадьорою. Я мусила почути.
Нарешті мені вдалося задрімати. Мабуть, було близько одинадцятої вечора. Це був легкий сон, повний кошмарів. Мені снилися дивні речі: Петро, дівчата, хата, охоплена вогнем.
Я прокинулася рано-вранці, глянула на годинник. 02:30.
У мене було ще п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин, щоб дізнатися правду. П’ятнадцять хвилин до 02:47. П’ятнадцять хвилин, щоб дізнатися, що цей чоловік робив з моїм життям, з моїм спокоєм, з моїм глуздом.
Я лежала там, абсолютно нерухомо, тіло було напружене, тверде як дошка. Я намагалася розслабитися. Я знала, що не можу бути такою напруженою, інакше він помітить. Це мало виглядати так, ніби я справді сплю, глибоким сном.
Я дихала глибоко, повільно. Я випускала повітря через рот, дуже повільно. Я розслабила руки, поклала їх уздовж тіла. Я повернулася трохи на бік, у ту позу, в якій завжди спала.
Я заплющила очі, розслабила обличчя, плечі, ноги. Я лежала так, дихаючи глибоко, повільно, намагаючись виглядати як спляча людина.
Петро був на своєму боці ліжка. Я чула його дихання. Здавалося, він спить, але я не була впевнена. Чи він справді спить, чи він не спить, чекаючи, як і я?
Хвилини минали повільно, дуже повільно. Кожна секунда здавалася годиною. Я хотіла глянути на годинник, але не могла. Я мусила продовжувати вдавати.
Тиша в домі була важкою. Було чути тільки вітер надворі і його дихання. І моє дихання, яке я намагалася тримати спокійним, глибоким, як у сплячої людини. Але моє серце билося сильно, так сильно, що я боялася, він почує. Тук-тук-тук-тук. Воно билося в грудях, як барабан.
Я намагалася заспокоїтися. Я думала про мирні речі: про город, про курей, що дзьобають зерно на подвір’ї, про дівчат, що граються. Але я не могла заспокоїтися, бо знала, що час настав.
Раптом я почула, як ліжко скрипнуло. Він рухався.
Я завмерла, очі заплющені, дихання глибоке. Я почула, як він встає. Матрац прогнувся на його боці, коли він сперся, щоб підвестися. Ліжко застогнало. Він встав.
Я чекала, що він підійде до мого боку, як завжди, і він підійшов. Я почула його кроки, повільні, дуже повільні, по дерев’яній підлозі хати. Скрип, скрип, скрип. Кроки повільні, обережні, як у того, хто не хоче робити шуму.
Він зупинився біля мого боку ліжка. Я відчула його присутність там, близько, дуже близько. Я продовжувала дихати глибоко, повільно, вдаючи глибокий сон.
Він стояв там, як завжди. Я відчувала, що він дивиться на мене. Навіть із заплющеними очима я відчувала вагу його погляду на собі. Моє серце калатало. Тук-тук-тук-тук. Билося дуже швидко. Я намагалася це контролювати. Я не могла показати, що не сплю.
Він стояв там. Скільки часу? Я не знаю. Хвилину, дві, три? Це здавалося вічністю.