А потім він поворухнувся. Я почула шум, ніби він присів, став на коліна. Господи, помилуй. Він стояв на колінах біля ліжка. Я лежала нерухомо, дихаючи, вдаючи. І тоді, дитинко, він почав говорити.
Його голос був таким тихим, таким слабким, я ледве могла почути шепіт, майже подих.
— Будь ласка, Галю… — він назвав моє ім’я. — Будь ласка, Галю, пробач мені.
Пробачити що? Що?!
Він продовжував шепотіти, голос його зривався, тремтів.
— Пробач мені за те, що я зробив, за те, що я пообіцяв. Я не повинен був, я не повинен був цього робити.
Усе моє тіло напружилося, але я продовжувала вдавати, що сплю. Мені треба було почути більше, треба було зрозуміти.
— Я був у відчаї, Галю. Я злякався. Борг був занадто великим. Я не мав чим платити.
Борг? Який борг?
Він плакав. Я почула його тихий плач, здавлений, як плаче людина, яка не хоче, щоб її почули.
— Три тисячі доларів… Три тисячі. У мене їх не було. У мене їх немає. І він збирався мене знищити, Галю. Крук мене б не пожалів.
Крук. Валерій Крук. Місцевий багатій, “новий українець”, який тримав у страху весь район. Колишній бандит, який тепер став “бізнесменом”. Моя кров захолола в жилах.
— Тож я пообіцяв, Боже, пробач мені. Я пообіцяв нашу дівчинку, нашу Оксанку.
Ні, ні, ні, ні. Він пообіцяв мою дочку? Мою Оксанку, дванадцятирічну дитину?
— Коли їй виповниться шістнадцять, вона стане його дружиною. Це те, що я пообіцяв, щоб сплатити борг, щоб врятувати своє життя.
Я хотіла кричати, хотіла встати, хотіла схопити цього чоловіка за горло, але я лежала нерухомо, бо мені треба було почути все. Все до останнього слова.
Він продовжував плакати, схлипуючи.
— Це було шістнадцяте січня, рано-вранці. Я програв усе, граючи в карти в кафе у “Вірмен”. Усе, Галю, всі гроші, які ми відкладали, і я все одно залишився винен три тисячі доларів Круку.
Він програв наші гроші. Гроші, які я збирала по копійці, продаючи молоко, відмовляючи собі в усьому. Гроші, які ми відкладали на чорний день. Він узяв їх усі і програв у карти.
— Я прийшов додому того ранку, хотів померти, хотів повіситися, хотів зникнути. Але потім він з’явився тут, біля хати, наступного дня. Крук. І зробив пропозицію.
Яку пропозицію? Яку?!
— Він сказав, що забуде про весь борг. Якщо я пообіцяю йому руку Оксанки, коли їй виповниться шістнадцять. Йому сорок вісім, Галю. Сорок вісім, а нашій дівчинці дванадцять.
Я трусилася всередині, тремтіла від люті, від жаху, від огиди.
— Я сказав “так”. Боже, пробач мені. Я сказав “так”, бо я боявся. Боявся втратити все. Я боягуз, Галю. Я боягуз.
Ось чому він приходив щоранку, о 02:47. Час, коли він дав обіцянку, час, коли він продав нашу дочку.
— З того дня я не сплю добре. Кожного дня я прокидаюся в цей час і йду сюди. Я приходжу просити твого пробачення, бо знаю: коли ти дізнаєшся, ти ніколи мені не пробачиш. Ніколи.
Він мав рацію. Я ніколи йому не пробачу.
— Але в мене немає сміливості тобі сказати. У мене немає сміливості бачити твоє обличчя, коли ти дізнаєшся. Бачити обличчя Оксанки, коли вона дізнається, що тато пообіцяв її старому чоловікові.
Моя Оксанка. Моя крихітка, яка поводилася дивно, схудла, боялася. Вона знала. Хтось їй сказав.
Він продовжував плакати, голос ставав тихішим, більш розбитим.
— Чотири роки залишилося. Чотири роки, поки їй виповниться шістнадцять. І тоді я буду змушений її віддати.
Ні, цього не станеться. Я цього не дозволю.
— Пробач мені, Галю. Пробач мені за те, що я такий боягуз, такий слабкий, такий злий.
Він простояв там ще довго, тихо плачучи, шепочучи слова, яких я не розуміла, просячи пробачення, просячи Бога, просячи мене. Потім він встав. Я почула, як він встав. Я почула його кроки, що поверталися на його бік ліжка. Я почула, як ліжко скрипнуло, коли він ліг.
Я лежала нерухомо, очі все ще заплющені, дихання рівне, вдаючи сон. Але всередині я була знищена, розбита, ніби хтось вирвав серце з моїх грудей і розтоптав його. Моя дочка, моя Оксанка, обіцяна старому бандиту, щоб сплатити картковий борг.