Я чекала. Я чекала, поки не переконалася, що він заснув. Його дихання стало важким, глибоким. Він заснув.
Тоді я розплющила очі. Хата була темна, все чорне, але мої очі вже звикли до темряви. Я дивилася на стелю, стару дерев’яну стелю нашої хати.
Тепер усе мало сенс. Оксанка була дивною, бо вона знала. Хтось їй сказав, або вона почула. Діти чують усе. Вона знала, що тато пообіцяв її заміж. Моя дванадцятирічна дитина знала, що через чотири роки вона муситиме вийти заміж за сорокавосьмирічного чоловіка, старого діда, який міг би бути їй батьком.
Я згадала всі ті рази, коли бачила її тихою, худою, наляканою, і я думала, що це перехідний вік, дитячі дурниці. Якою сліпою я була.
Як я не помітила? Бо я хвилювалася про Петра, про те, що він дивиться на мене вдосвіта. Я була так зосереджена на своєму страху, що не побачила страху моєї дочки.
Я лежала там решту ночі без сну, просто думаючи, плануючи. Я не збиралася дозволити цьому статися. Ніколи. Петро міг обіцяти все, що хотів. Валерій Крук міг думати, що має право на мою дочку. Я не збиралася цього дозволити.
Я побачила, як почало світати крізь щілину у вікні. Світло заходило повільно, півень заспівав надворі, кури почали квоктати. Я встала з ліжка обережно, не роблячи шуму. Петро все ще спав, або вдавав, що спить, неважливо.
Я пішла на кухню, розтопила піч, поставила воду кип’ятитися на чай, стояла там, дивлячись на вогонь, на полум’я, що танцювало, а моя голова не зупинялася: думала, думала.
Мені треба було забрати дівчат звідти, треба було їхати. Але куди? У мене не було грошей. У мене не було нічого. Як я збиралася утримувати трьох дочок сама?
Я подумала про те, щоб повернутися до маминої хати, але мама була стара, хвора, не могла дбати про мене і трьох онучок. Я подумала про свою сестру Ліду. Вона жила в Чернігові, мала трохи більше можливостей. Чи прийме вона мене?
Я заварила чай, накрила на стіл: хліб, масло, варення, яке я зробила сама. Дівчата прокинулися, прийшли на кухню, Наталка терла очі, Іринка позіхала.
Оксанка. Я подивилася на Оксанку, на її личко, на її очі, і вона подивилася на мене. І в її очах я побачила… я побачила, що вона знає, що я знаю.
Як вона дізналася? Я не знаю, але вона знала. Я обійняла її. Я обійняла свою дитину, притиснула її міцно.
— Ти в порядку, мамо?
— Так, доцю, я в порядку.
Але я не була в порядку. Нічого не було в порядку.
Петро з’явився, зайшов на кухню, сів за стіл, узяв шматок хліба, намастив маслом, ніби це був звичайний день.
Я подивилася на нього, подивилася йому прямо в очі, і він відвів погляд. Він не міг дивитися на мене. Він знав, що я знаю. Якимось чином він знав.
Я дала дівчатам допити чай. Я говорила з ними про звичайні речі, про школу, про курей, про те, що вони будуть гратися того дня. Потім я подивилася на Наталку.
— Наталко, ти і дівчата поїдете сьогодні до тітки Ліди.
Наталка здивовано подивилася на мене.
— Сьогодні, мамо? Але тітка Ліда живе в Чернігові.
— Ми попросимо дядька Івана, щоб підвіз вас до траси, сядете на автобус. Я відправлю вас сьогодні вранці. Ви побудете там кілька днів.
— Але мамо? Чому?
— Бо мені треба владнати деякі справи тут, дорослі справи. Ви поїдете туди і пограєтеся з двоюрідними братами.
Я подивилася на Петра. Він був блідий, білий як стіна. Він знав, що зараз буде.
Я зібрала вузол з одягом дівчат, кілька змін, зубні щітки, гребінець. Я склала все це в сумку. Я взяла всіх трьох за руки.
— Ходімо.
— Але мамо, як ми поїдемо? Це далеко.
— Ми попросимо сусіда.